Читати книгу - "Сповідь"

Відкрилося вакантне місце в «Журналі вчених».[187] Маржансі написав мені, пропонуючи цю вакансію нібито від свого імені. Але мені неважко було здогадатися з тону його листа, що він діяв не від свого імені, і він сам згодом дав мені зрозуміти, що йому доручили зробити мені цю пропозицію. Місце не потребувало великої праці. Треба було подавати щомісяця по дві компіляції з книг, які мали надсилатись на мою адресу, мені не доводилося б їздити до Парижа навіть для того, щоб особисто подякувати начальству. Таким чином я вступав би до спілки таких першокласних літераторів, як добродії де Маран, Клеро, де Гінь та абат Бартелемі. З першими двома я вже був знайомий, а з іншими мені дуже хотілося познайомитися. До того ж за таку легку працю, яку можна було виконувати з великою зручністю, я отримував би гонорар у розмірі восьмисот франків. Я кілька годин обмірковував цю пропозицію, перш ніж зважитися, і можу присягнутися, що вагався зовсім не через страх розсердити Маржансі чи викликати невдоволення пана де Мальзерба. Але думка про те, як мені буде нестерпно працювати на замовлення і поспішати закінчити до зазначеного терміну, а головне, побоювання, що я погано виконуватиму покладені на мене обов’язки, переважили все решту і спонукали мене відмовитися від місця, для якого я не підходив. Я знав, що весь талант мій залежить тільки від душевного запалу і потягу до тих предметів, про які я пишу, і лише любов до великого, істинного, прекрасного здатна надихнути мене. А чим були б цікаві для мене сюжети більшості книжок, та й самі ці книжки, про які мені довелося б писати? Моя байдужість до них скувала б моє перо і притупила б мій розум. Вони думали, що я можу писати, як ремісник, подібно до всіх інших літераторів, я ж ніколи не вмів писати інакше, як тільки під впливом пристрасті. Це було, звичайно, не те, що було потрібно для «Журналу вчених». І я написав Маржансі лист, подякувавши йому з усією можливою чемністю і детально пояснивши причину своєї відмови, щоб ні він сам, ні пан де Мальзерб не могли подумати, ніби я відмовляюся з якоїсь примхи чи гордості. І вони обидва схвалили моє рішення, не були на мене за це у претензії і зберегли всю справу в такій таємниці, що публіка ніколи нічого не дізналася.

Ця пропозиція надійшла в момент несприятливий, я не міг її прийняти, оскільки з деякого часу задумав зовсім залишити літературу і, головне, ремесло письменника. Все, що зі мною сталося, цілком відвернуло мене від літераторів, і я переконався на собі, що неможливо йти цим шляхом, не підтримуючи з ними стосунків. Так само спротивилися мені й світські люди і взагалі той подвійний спосіб життя, яким я жив, належачи частково собі, частково колам, зовсім для мене чужим. Більш ніж коли-небудь я відчував і знав з власного досвіду, що спілкування між нерівними завжди невигідне для слабшої сторони.

Живучи серед багачів і людей іншого звання, ніж ті, що я для себе вибрав, не утримуючи власного будинку, як вони, я змушений був багато в чому наслідувати їх, і різні незначні витрати, дріб’язкові для них, для мене були такі ж руйнівні, як і неминучі. Хтось їде, наприклад, погостювати до знайомих у село, – йому і за столом, і в спальні прислуговує власний лакей, він посилає цього лакея по все, що йому потрібно; не маючи ніякої безпосередньої справи з чужою прислугою і навіть не бачачи її, він дає їй на чай коли і скільки здумається; а я – сам, без слуги – цілком залежав од чужої прислуги, якій треба було догоджати, щоб уникнути великих незручностей. Будучи в очах прислуги рівним їхнім господарям, я й до слуг мусив ставитися, як вони, і навіть робити для них більше, адже я мав більшу в них потребу. Ще півлиха, коли слуг мало, але в тих будинках, де я бував, їх було багато, і всі пихаті, нахаби, шахраї, швидкі на розум там, де йдеться про власну вигоду. Ці шахраї вміли зробити так, що я безперервно мав у них потребу. Парижанки вельми розумні, але про такі речі мають неправильне уявлення, і, бажаючи зберегти мої кошти, вони спустошували мій гаманець.

Якщо я вечеряв у місті досить далеко від будинку, то господиня ні за що не дозволяла мені послати по візника, а наказувала запрягати власних коней, щоб відвезти мене додому, і була дуже задоволена, що дала мені можливість зберегти двадцять чотири су на візника, не думаючи про те, що я повинен дати екю її кучеру і лакею. Якщо жінка писала мені з Парижа в Ермітаж чи в Монморансі, вона, начебто заощаджуючи ті чотири су, які я мав би сплатити за доставку листа, посилала мені його зі своїм слугою; той приходив пішки, втомлений, спітнілий, і я вважав себе зобов’язаним нагодувати його і дати йому екю, цілком ним заслужене. Якщо вона пропонувала мені провести тиждень-другий у неї в селі, то говорила собі: «Все-таки бідолашний чоловік заощадить за цей час, адже їжа нічого йому не коштуватиме». Вона не думала, що протягом цього часу я зовсім не працюватиму, що мої домашні витрати на господарство, квартиру, білизну та одяг не припиняться, що я платитиму цирульникові удвічі дорожче, і що в неї мені доведеться витрачати значно більше, ніж у себе вдома. Хоча я дозволяв собі таке скромне марнотратство тільки в тих небагатьох будинках, де мав звичай часто гостювати, воно проте було для мене розорливим. Можу запевнити, що я витратив не менше двадцяти п’яти екю в пані д’Удето в Обоні, де я ночував не більше чотирьох чи п’яти разів, і більш як сто пістолів у Епіні і Шевреті за п’ять чи шість років, коли бував там частим гостем. Ці витрати неминучі для людини моєї вдачі, яка не вміє нічим запастися, нічого придумати і не може спокійно бачити похмурого лакея, коли той бурчить і прислуговує вам неохоче. Навіть у пані Дюпен, де я був своєю людиною і де робив домашнім тисячу послуг, від них я ніколи не приймав жодної послуги інакше, як за гроші. Надалі довелося відмовитися від цих маленьких витрат, яких моє становище вже не дозволяло мені робити, і тоді я ще дужче відчув, як незручно бувати у людей неоднакового зі мною звання.

Якби ще таке життя було мені до вподоби, я змирився б із розорливими