Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

В’язні також вимагали зустрічі з кимось із членів Центрального комітету Комуністичної партії. Вони вимагали цього до самого кінця, на тій підставі, що вони не можуть повірити обіцянкам ні керівництва Степлагу, ні МВД. За словами очевидців, заступник міністра Єгоров, почувши це, запитав: «А хто вселив у вас таку ненависть до МВД?»

Якби цей страйк відбувався кількома роками раніше, то, певна річ, жодних переговорів не було б. Але за станом на 1954 рік перегляд справ політичних в’язнів уже фактично розпочався — хоча і проходив повільно. Під час страйку навіть траплялося, що окремих в’язнів викликали на засідання трибуналів, які переглядали їхні справи. Знаючи, що багато в’язнів уже загинули, і, очевидно, бажаючи швидкого і мирного вирішення проблеми, Долгіх майже негайно почав іти на поступки щодо другорядних вимог в’язнів: зняття грат з вікон бараків, запровадження восьмигодинного робочого дня і навіть переведення певних особливо ненависних в’язням охоронців і співробітників з Кенгіра. За прямим наказом Москви Долгіх спочатку утримувався від застосування сили. Проте він намагався зламати опір в’язнів активними закликами виходити з табору і забороною на постачання харчів і ліків.

Однак час ішов, а Москва втрачала терпіння. У телеграмі від 15 червня Круглов гнівно дорікав Єгорову за те, що у його звітах подається тільки безглузда статистика — як-от скільки у таборі було випущено голубів з прив’язаними до них листівками, — і повідомляв, що до них вирушив військовий ешелон, у якому, зокрема, було і п’ять танків Т-34.

Останні десять днів страйку були справді дуже напруженими. Комісія МВД донесла до в’язнів через систему табірних гучномовців суворі попередження. У відповідь в’язні передали за допомогою своєї саморобної радіостанції повідомлення світові: вони вмирають з голоду. Кузнецов виголосив промову, в якій розповідав про долю своєї сім’ї, зруйновану через його арешт. Один з ув’язнених згадував: «Багато з нас теж втратили сім’ї, і його промова посилила нашу рішучість стояти до кінця».

О пів на третю ночі. 26 червня МВД завдало удару. Напередодні ввечері Круглов надіслав Єгорову телеграму, рекомендуючи йому «задіяти всі можливі ресурси», і той рекомендацію виконав: табір оточило щонайменше 1700 військових, що мали 89 собак і п’ять танків Т-34. Спочатку солдати пускали освітлювальні ракети і стріляли холостими патронами. У табірних гучномовцях залунали попередження: «Солдати заходять до таборів. В’язнів, які бажають співробітничати, просимо спокійно залишити табір. В’язнів, які чинитимуть опір, буде розстріляно…»

Коли дезорієнтовані в’язні бігали по табору, у табірні ворота заїхали танки. За ними йшли озброєні солдати. За деякими спогадами очевидців, і танкісти, і піхотинці були п’яні. Хоча це може бути і легендою, що виникла після подій, достеменно відомо, що і радянська армія, і таємна поліція видавали солдатам горілку перед «брудною роботою»: у братських могилах майже завжди знаходили порожні пляшки.

Та п’яні чи ні, водії танків без жодних сумнівів їхали прямо на в’язнів, які вийшли їм назустріч. «Я знаходилася в центрі, а навколо мене танки давили живих людей», — згадує Любов Бершадська. Вони проїхали прямо по групі жінок, які стояли, взявшись за руки, не вірячи, що танки наважаться їх душити. Вони проїхали по молодому подружжю, яке, міцно обнявшись, свідомо стало на їхньому шляху. Вони руйнували бараки, в яких спали люди. Їх не зупиняли ні саморобні гранати, ні каміння, ні піки, ні інші металеві предмети, якими по них кидали в’язні. Дивовижно швидко — трохи більше як за півгодини — війська замирили табір, вивели з нього в’язнів, які зголосилися йти мирно, а всіх інших забрали в наручниках.

За даними офіційних документів, того дня загинуло 37 в’язнів. Ще дев’ятеро згодом померли від ран. Ще 106 в’язнів зазнали поранень; також було поранено 40 солдатів. І цього разу офіційні цифри є набагато нижчими за ті, про які згадують в’язні-очевидці. Бершадська, яка разом з табірним лікарем іспанцем Хуліаном Фустером надавала допомогу пораненим, пише про 500 загиблих:

«Фустер надяг на мене білу шапочку і марлеву хірургічну маску (яку я зберігаю досі) і попросив мене стояти біля хірургічного столу з блокнотом і записувати імена тих, хто ще був у змозі себе назвати. На жаль, майже ніхто себе вже назвати не міг.

Поранені у більшості своїй помирали на столі і, дивлячись на нас очима вже не з цього світу, казали: "Напишіть мамі, чоловікові, дітям" і т. ін.

Коли мені стало особливо жарко і душно, я зняла шапочку і у дзеркалі побачила себе із зовсім білою головою. Я подумала, що, ймовірно, чомусь моя шапочка була напудрена, я не знала, що, перебуваючи в центрі цього нечуваного побоїща і спостерігаючи за всім, що відбувалося, я за 15 хвилин стала зовсім сивою.

13 годин стояв Фустер на ногах, рятуючи, кого міг.

Нарешті цей витривалий талановитий хірург сам не витримав, втратив свідомість, і операції закінчилися…»[1818]

Відразу після побоїща усіх, хто залишився живим і не був у лікарні, вивели з табору і повели в тайгу. Солдати з кулеметами наказали їм лягти обличчями донизу і розкинути руки — як на розп’ятті; тривало це багато годин. За фото, знятими на зустрічах в’язнів з комісією, і за повідомленнями інформаторів, було арештовано 436 в’язнів, включно з усіма членами страйкового комітету. Шістьох з них було страчено, зокрема Келлера, Слученкова і Кнопкуса. Кузнецова, який через 48 годин після арешту подав довге і докладне зізнання, було засуджено до страти, а потім помилувано. Його перевели до Карлагу і звільнили 1960 року. Ще тисячу в’язнів — 500 чоловіків і 500 жінок — було звинувачено у пособництві повстанню і вивезено з Кенгіра до Озерлагу на Колимі. Як видається, більшість із них до кінця десятиліття було звільнено.

Здається, під час повстання владі не спадало на думку, що у таборі, крім офіційного страйкового комітету, діє ще якась організована сила. Потім вона почала це розуміти — ймовірно, завдяки докладному звітові Кузнецова. Були встановлені п’ятеро представників Центру: литовець Кондратас, українці Келлер, Суничук, чеченець Вахаєв, а також кримінальний в’язень, відомий за кличкою «Вус». Власті навіть виготовили діаграму, на якій зображувалися лінії, по яких команди йшли від Центру через страйковий комітет до відділів пропаганди, оборони і безпеки. Вони знали про бригади, організовані на захист кожного бараку, про радіостанцію і саморобний генератор.

Але їм так і не вдалося встановити усіх членів Центру — справжніх організаторів повстання. За словами одного з авторів спогадів, багато «справжніх діячів» залишилися у таборі спокійно відбувати свої терміни, чекаючи на амністію. Їхні імена