Читати книгу - "Лялька"

гуляли по парку, коли каталися човном і завжди, коли залишались удвох, його огортало почуття безмежного спокою, немов його душа і вся земля від краю і до краю наповнювалась тишею, в якій навіть торохтіння воза, гавкання собаки або шелест гілля звучали невимовно прекрасною мелодією. Йому здавалося, що він не ходить, а пливе по океану містичного захвату, що він уже не мислить, не відчуває, не прагне, а тільки кохає. Години миготіли, як блискавиці, що спалахують і гаснуть на далекому небосхилі. Допіру був ранок —і от уже полудень, вечір, ніч, коли він раз у раз прокидався й зітхав. Часом він думав, що доба поділена зовсім нерівно: короткий, тільки оком змигнути, день і довга, як муки грішної душі, ніч.

Одного дня його покликала до себе господиня.

— Сідай, пане Станіславе, — сказала вона. — Ну, що, весело тобі у мене?

Він здригнувся, немов його збудили від сну.

— Мені?

— Невже нудьгуєш?

— За рік такої нудьги я віддав би життя.

Господиня похитала головою.

— Так воно іноді здається, — відказала вона. — Не пам’ятаю, хто це написав: «Людина найщасливіша тоді, коли бачить навколо себе те, що носить у самій собі». А я кажу: «Хіба не однаково, чого людина щаслива, аби їй було добре». Вибач мені, якщо я тебе розбуджу…

— Я вас слухаю, — відповів він, мимоволі бліднучи.

Господиня пильно подивилася на нього й похитала головою.

— Та ти не бійся, я розбуджу тебе не лихою звісткою, а звичайнісіньким запитанням. Ти вже думав що-небудь про цукровий завод, який мені радять тут будувати?

— Ще ні…

— Ну, з цим можна не поспішати. А про дядька, напевне, вже забув. А він, бідолашний, лежить недалеко відціля, лише за три милі, в Заславі… Чи не поїхати б вам усім туди завтра? Там гарна місцевість, руїни замку. Ми могли б приємно провести час і заразом домовитись про той кам’яний надгробок… Знаєш що? — додала господиня, зітхаючи. — Я передумала. Не треба розбивати того каменя під замком. Нехай там і лежить, тільки скажи вирізьбити на ньому такий рядок вірша: «Навіки, завжди і повсюди».[122] Знаєш його?

— О, знаю…

— Під замком буває більше людей, ніж на кладовищі.

Там швидше прочитають напис, і, може, хтось задумається про неминучий кінець усього земного, навіть любові…

Вокульський вийшов від господині дуже збентежений. «Що вона хотіла сказати?» — думав він. На щастя, він зустрів панну Ізабеллу, що йшла до ставка, і за все забув.

Другого дня ціле товариство справді поїхало в Заслав.

Минали ліси, пагорки, жовті урвища. Місцевість була мальовнича, погода чудова, але пригноблений Вокульський нічого не помічав. Він уже не був наодинці з панною Ізабеллою, як учора. Він навіть не сидів коло неї, а навпроти панни Феліції, а головне… Але то йому так лише здавалось, і він навіть сам сміявся з своїх вигадок.

Йому здалося, що Старський якось чудно глянув на панну Ізабеллу і що вона від того зашарілась. «А, дурниці, — подумав він, — нащо б вона мала мене дурити!.. Вона мене, коли я навіть не її наречений».

Він одігнав свої невеселі думки, і йому було тільки неприємно, що Старський сидить поруч панни Ізабелли.

Тільки трохи неприємно… «Не можу ж я заборонити їй сідати, з ким вона хоче.

Не можу також принизитись до ревнощів, бо це почуття підле і грунтується переважно на підозрі… Зрештою, якби їй захотілось пококетувати зі Старським, то вона не робила б цього так прилюдно. Ні, я просто божевільний…»

Через кілька годин вони прибули на місце. Заслав, колись містечко, а тепер жалюгідне селище, лежить в низині серед зоболочених лук. Крім костьолу та колишньої ратуші, всі будівлі в ньому одноповерхові, дерев’яні і старі. Посеред ринку, власне, порожнього майдану, зарослого бур’яном та поритого ямами, височить величезна купа сміття, а також колодязь під дірявим дашком на чотирьох підгнилих стовпах.

З приводу сабашу ринок був порожній і всі крамнички замкнені.

Аж за верству чи дві на південь за містом підносилось пасмо пагорків. На одному з них стояли руїни замка — дві шестикутні вежі, з амбразур і дахів яких звисала буйна рослинність, а на другому росла група старих дубів.

Коли подорожні зупинилися на ринку, Вокульський зліз із брички, щоб побачитися з ксьондзом, а Старський узяв на себе командування.

— Ми поїдемо, — сказав він, — до тих дубів і там споживемо, що бог дав, а кухарі наготували. Потім брика повернеться сюди за паном Вокульським.

— Дякую, — відповів Вокульський, — але я не знаю, на скільки затримаюсь тут, до того ж мені треба ще побувати коло руїн замку, так що я прийду пішки.

— І я з вами, — озвалася панна Ізабелла. — Я хочу побачити улюблений камінь нашої господині… — додала вона тихіше. — Будь ласка, скажіть мені, як будете йти туди.

Брика поїхала. Вокульський пішов до ксьондза й за чверть години влаштував цю справу. Ксьондз сказав, що ніхто в містечку не заперечуватиме проти будь-якого напису на замковому камені, аби тільки він був пристойний та не безбожний. А довідавшись, що йдеться про епітафію на могилі покійного капітана Вокульського, якого ксьондз знав особисто, він обіцяв сам допомогти влаштувати цю справу.

— Є тут, — сказав він, — один такий Венгелек, світоплут, але спритний хлопець: він і коваль, і столяр, то, мабуть, зможё й вирізьбити на камені, що треба. Зараз я за ним пошлю.

Через чверть години з’явився Венгелек — хлопець років двадцяти з чимось, з веселим і розумним обличчям. Дізнавшись від ксьондзового слуги, що можна дещо заробити, він убрався в довгополий сюртук з високим станом і добре намастив салом волосся.

Вокульський поспішав, тому попрощався з ксьондзом і пішов з Венгелеком до руїн замку.

Коли вони опинились за колишньою заставою містечка, Вокульський запитав хлопця:

— А що, брат, ти добре вмієш писати?

— Ого! Колись мені не раз давали з суду переписувати папери, хоч рука у мене до пера й незвична. А вірші, які економ з Отроча посилав до лісникової дочки, то все моя робота. Він тільки папір купував, а за писання й досі не доплатив мені чотирнадцять грошів. А так допоминався, щоб було писано з закрутнями…

— А на камені зумієш писати?

— Тобто рито, а не опукло?.. Чому ж не зумію? Я зміг би писати навіть на залізі або й на склі, і якими хочете літерами: писаними, друкованими, німецькими, єврейськими… Адже я, щоб не хвалитись, усі вивіски в нашому містечку малював.

— І того краков’яка, що висить над шинком?

— Авжеж.

— А де ж ти бачив такого краков’яка?