Читати книгу - "Україна — не Росія"

вже тоді бачив, що це інший народ — не чужий, але все-таки окремий). Їм дозволяли селитися слободами. «Слобода» — це варіант слова «свобода», мешканці слобід були звільнені від податей, могли «без оброку» володіти землями і усілякими угіддями. За це вони зобов’язані були тримати оборону від вторгнень турків, кримців і ногайців до російських земель. Українські переселенці створили тут «другу Україну». Вони відтворили на новому місці полкову козацьку організацію, заклали тут такі міста, як Суми, Харків, Охтирка, Ізюм, Лебедин і інші, а також Острогожськ, Богучар, Суджу, Калач, які входять нині до складу Росії.

45

Незабаром після цього Іслам-Гирей був отруєний українкою зі свого гарему, що помстилася за горе рідної країни — ще один шекспірівський сюжет.

46

У Москві були і супротивники такого рішення. Західник і прихильник союзу з Польщею боярин Афанасій Ордин-Нащокін відмовляв царя аж до самого Собору Проти з’єднання з Україною були всі Милославські, родичі дружини царя. Але ніхто не зумів послабити його рішучість і благочестиву завзятість.

47

Таку мету могла мати тільки людина, що знає історію — а Хмельницький, як ми пам’ятаємо, був її знавцем і любителем, йому були відомі подробиці падіння Рима, він мав свою точку зору на ругів-русів, і вже точно знав історію князівської Русі не тільки за польськими книгами Бєльського і Стрийковського. Людині, позбавленій історичних уявлень або байдужій до історії, така мета навряд чи спала б на думку. Хмельницький випередив свій час — це у XIX столітті саме історики розбудили багато «молодих» народів Центральної, Східної і Південної Європи, ставши батьками національного відродження. У цьому парадоксальна, як може здатися, спорідненість Хмельницького з першим керівником України і її великим істориком Михайлом Сергійовичем Грушевським.

48

Робилися і спроби їхнього здійснення — князем Федором Бєльським у 1481 році, князем Михайлом Глинським у 1508 році.

У 1558 році запорізький гетьман Дмитро Вишневецький (Байда) спеціально пішов на службу до Івана Грозного в надії схилити царя до походу на Причорномор’я. План Байди — знищення кримської орди і вихід Московської держави на береги Чорного моря — розбився об короткозору упертість царя.

У 1593 році інший запорізький гетьман, Криштоф Косинський, керівник могутнього козацького повстання проти Речі Посполитої, оголосив себе підданим царя Федора Іоановича.

У 1620 році відправляв до Москви отамана Петра Одинця з посольством, клопочучи про прийняття українського козацтва до російського підданства, не хто інший як гетьман Петро Сагайдачний, який двома роками раніше разом з польським королевичем Владиславом штурмував Москву.

У 1624 році митрополит київський Іов Борецький посилав до Москви свого представника, луцького епіскопа Ісаакія Борисковича з проханням до царя про прийняття України під його високу руку. Чутки про це викликали тоді хвилювання уніатів, які не хотіли «під Москву».

У 1625 році просив Москву взяти козаків під своє заступництво запорізький гетьман Марко Жмайло.

Усі ці прохання і проекти народжувалися, природно, не від гарного життя в Речі Посполитій.

До Росії йшли і після поразки повстанці проти польського панування.

49

Славетний український літописець Самійло Величко писав: «Всемогущий Бог... посла їм яко Мойсея того... Богдана Хмельницького, і дав йому смисл і розум, через який він зміг би від тяжкого іга лядського вольний малоруський народ визволити...»

50

На його думку, український народ, «потрапивши внаслідок історичних умов до складу Польської держави, глибоко поважав авторитет державної влади, що зосереджувався в його очах в особі короля; при зіткненнях зі шляхетським станом, усі козацькі посольства, протести і навіть повстання повністю визнавали авторитет короля і бажали лише, щоб він ужив свою владу для приборкання всесильного дворянства». Найбільше наші предки цінували власний життєустрій («основні риси свого суспільного побуту»). Він втілювався для них в автономії, що, відповідно до народного ідеалу, «і повинна була знаходитися під верховною опікою глибоко їм [народом] шанованої законної влади». При збереженні такої автономії ідея незалежної держави взагалі не виникала.

Однак, «не прагнучи до державного відокремлення... народ вимагав рівноправності всіх громадян перед законом, не визнавав розподілу на стани, протестував проти кріпосного права і вимагав можливого економічного вирівнювання шляхом рівномірного розподілу поземельної власності. Ці дезидерати втілилися в загальну формулу: усі повинні бути записані в козаки. До здійснення цієї формули прагнув і Хмельницький... Народ вимагав права вільного розумового і духовного розвитку, що у той час зосереджувався виключно в устрої церкви і розповсюдженні нею культурних установ (воля сповідання, церковне самоврядування, братства і школи), що було поставлено Хмельницьким як головна умова в його договорах з поляками. Ці два мотиви складали в руках Хмельницького той всесильний важіль, яким він рухав суспільні маси».

51

Взагалі визвольна боротьба в Україні середини XVII століття невіддільна від соціальної війни. Неможливо сказати, де кінчалася одна і починалася інша. Втягування в неї сотень тисяч колишніх кріпаків і феодально-залежних селян, що не бажали повертатися до колишнього стану, відчутно змінювало співвідношення соціальних сил. Глибоким, по суті революційним змінам піддалася структура аграрних відносин: вогонь визвольної війни ліквідував на великих просторах кріпосництво і панщинно-фольваркову систему; не декретом чи універсалом, а явочним шляхом знищувалося велике і навіть середнє землеволодіння (крім монастирів); утверджувалася, як я вже сказав, дрібна козацька власність на землю.

Козацтво стало керівною силою держави. У його руках зосередилася не тільки політична влада, але і величезні матеріальні цінності, у першу чергу земельні. Козацьке господарство відразу ж виявило схильність до розвитку за хутірським типом. Цим же шляхом, можливо, пішло б і селянське господарство.

Вільні козацькі землі, тисячі особистих ділянок, розданих Богданом, були чимось небаченим на тлі океану феодальних кріпосних маєтків Європи на захід і схід від України. Козацьке землеволодіння створювало могутню соціальну базу єднання і консолідації українського народу. Як справжній геній, Хмельницький випередив свій час на століття, почавши просувати хлібосіяння до області наших «прерій» — на чорноземний південь України.

52

У Росії дворяни теж не відразу стали поміщиками, тобто власниками спадкоємних маєтків. Лише згодом слово «поміщик» стало синонімом слова «дворянин».

53

Прогресивний характер мали кроки гетьмана і в інших сферах. Він приділяв велику увагу містам — звільняв їх від постоїв, військового тягла, захищав від свавільців і самоправців воєнного часу, розширював міські привілеї, заступався за городян, що терпіли несправедливості за кордоном, піклувався про торгівлю. Знайомство з європейським досвідом наштовхнуло його на думку запозичити в ганзейських купців принцип вільної торгівлі. Усілякі пільги, дані їм купцям і ремісникам, стимулювали товарообіг і підтримували ріст, незважаючи на