Читати книгу - "Пожежник"

Гарпер поплазувала геть від нього, соваючись сідницями по розбитому склу та гострому каменюччю. Джейкобу довелося поторсати держак з боку в бік, перш ніж вдалося витягти лопату з землі; тоді Гарпер і змогла його як слід роздивитися. Шкіра на правій руці Джейкоба була вся чорна й обпалена, немов у обсмаженого курчати. Плоть на ній потріскалася, оголюючи напнуте, рожевувате м’ясо, що блищало від гною. Правий бік обличчя теж був обвуглений — там і досі димілося волосся. Давній чорний опік у формі чоловічої долоні вкривав його горлянку.

Джейкоб посунув на неї, поволі кульгаючи. Від колишньої граційності не лишилося й сліду. Коли він заговорив, його голос звучав хрипко й ледь розбірливо. Губи з одного краєчку рота спеклися.

— Я мав рацію, коли казав, що захворів через тебе, моя маленька, — промовив він. — Це правда, ти не заразила мене драконячою лускою, однак я все одно став хворий, хай інакше. Гірше. Бути поряд з тобою — це наче мати легку гарячку. Така жінка, як ти — наче болячка. Ти паразитувала на мені, як бактерія. Гадки не маєш, як я хочу одужати. Вилікуватися.

Він замахнувся знову, але Гарпер відштовхнулася п’ятами. Лезо лопати розітнуло димку, потягнувши за собою шовковисті клаптики диму.

— Колись я думав, що ти станеш моєю музою, — промовив він, а тоді зайшовся химерним, деренчливим реготом. — Думав, ти надихатимеш мене! Що ж. Зрештою, так і склалося. Зрештою, ти привела мене до мого покликання: гасити пожежі. Я такий добрий маленький пожежничок, що гашу їх ще перед початком. Розумієш? У певному сенсі, ти таки стала моєю музою!

«Муза з мене краща, ніж із нього — письменник», — спало на думку Гарпер, і щодо цього вона аж ніяк не шкодувала. Джейкоб дивився на неї лише крізь призму натхнення та звинувачення, але в будь-якому разі їй було відведено роль його палива. Вона завжди була лише чимось, що можна спалювати.

— Твій бойфренд ще живий? — запитав Джейкоб, хитнувши головою в бік вантажівки. — Я сподіваюся, що так. Відітну тобі довбешку і покладу йому на коліна перед тим, як порішити. Щоб він востаннє глянув на твоє лице і промовив твоє ім’я. Щоб знав, що йому не вдалося втримати те, що він забрав у мене.

Гарпер подумки завела пісню без слів. Ліва рука зашурхала, задимілася, засяяла, а тоді — замерехтіла вогнем. Вона здійняла її, і Джейкоб вгатив по ній лопатою. Полум’я згасло. Гарпер заревіла від болю.

— Він тебе цього трюку навчив? — запитав Джейкоб. — Чи тільки член давав смоктати? Ганьба, що він не навчив тебе не гратися з вогнем. Жінка твого віку має знати, чим це закінчується, моя маленька. Маленькі дівчатка, які граються з вогнем, рано чи пізно обпікаються. Згоряють з кінцями.

Та Гарпер не слухала. Вона дивилася повз нього. Серце шалено закалатало, їй геть перехопило подих.

— На мене дивися, — сказав Джейкоб. Кінчиком лопати від підпер їй підборіддя і підвів голову вгору, спрямовуючи погляд на себе. — Я до тебе звертаюся, моя маленька. Ти хоч чула, що я тільки-но сказав? Хоч слухала взагалі? Маленьким дівчаткам не слід гратися з вогнем. Бо так люди й калічаться.

— Так, — прошепотіла Гарпер. — Ти правий. Мені дуже шкода, Джейкобе.

Він здивовано примружив очі, а тоді почав розвертати голову назад.

На ту мить жінка з полум’я подолала півшляху між ним та вантажівкою. Зросту вона була Джейкобового, а волосся її струмувало довгими, жовто-червоними косами позаду. Жінка була немов оголеною, хоча її мінлива, нетривка форма радше нагадувала постать, зіткану з багряних шовкових ниток. Лише очі палали яскравою блакиттю, наче полум’я паяльної лампи. По собі вона залишала сліди — червоні вогненні відбитки.

— Мама? — запитала Еллі, футів за тридцять від них. Вона все-таки спустилася схилом донизу, тримаючи за руку Ніка. Голос її був стишеним і збентеженим.

Жінка з полум’я жбурнула сокиру з вогню. Вона відвела руку, і та вмить зринула у неї в долоні. Сокира поцілила Джейкобу в обличчя, він нестямно закричав. Вогонь розтікався його обличчям, перекинувся на волосся. Постать смикнула рукою, і в долоні, виникаючи нізвідки, з’явилася нова сокира. Насуваючись на нього, жінка пожбурила вдруге. Цього разу сокира вразила його у груди. Брудні, просякнуті мастилом рештки його колись білої футболки спалахнули. Похитуючись, Джейкоб ступив у її бік, однак чоловіку геть нічого не було видно крізь чорний дим, що струмів з його голови. Жінка відступила вбік, наче тореадор. Він поточився і впав на одне коліно.

Жінка присіла поряд, ніжно огортаючи його у свої вогненні обійми.

18

Еллі навпочіпки сиділа біля підніжжя насипу, тримаючи Ніка на руках. Дівчина притисла братове лице до грудей, уткнувши голову йому в плече: обоє припали одне до одного, наче дві половинки горіха.

Полум’я, що колись було жінкою, здійнялося над зчорнілим задимленим трупом Джейкоба Ґрейсона. Постать облишила свою здобич і рушила до дітей. Під її п’ятами лишалися вогненні сліди, від яких танув і вкривався бульбашками асфальт.

За десять футів від Ніка з Еллі вона напрочуд граційно опустилася, беручись за щиколотки та всідаючись зі схрещеними ногами на землю. Еллі здійняла голову, втупившись поглядом у фігуру, а тоді стиснула брата за плече, даючи зрозуміти, що загрози немає.

Золотисте волосся жінки струмувало й потріскувало. Дорога під нею плавилася, перетворюючись на смоляну калюжу.

Нік заговорив жестами. Він запитав:

«Мама?»

Вона кивнула і, водячи руками у вихорі вогню, промовила:

«Колись я була нею. Втім, та людина вже майже вся вигоріла».

«Я скучив за тобою», — промовив він. А Еллі, жестикулюючи, додала:

«Я теж. До болю».

Сара закивала знову. Маківка жінки була відкритим келихом вогню. Хоч би що вона спалювала, аби лишатися з ними: повітря, вихор мільйонів зерняток спори, — часу в неї лишалося обмаль, вона поволі холонула. Коли задмухав легенький вітерець, по Сарі забігали брижі, наче на віддзеркаленні у воді.

«Усе це моя провина», — промовляв до неї руками Нік.

«Сірник за пожежу не картають, — відказала полум’яна постать Сари. — Картають того, хто його запалив. Ти був лише сірником».

«Ти б і досі була з нами, якби я не спробував навчити тебе прикликати полум’я».

«Я й досі з вами, — відповіла вона й порухами рук провадила далі: — Завжди з вами. Любов ніколи не згорає. Вона продовжує палати без упину».

Вони знову заплакали. Можливо, плакала й Сара. З її обличчя скрапувало полум’я, розтікаючись дорогою.

Діти промовляли до неї жестами, а Сара кивала й говорила до