Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Для мене ці речі були чудні, бо я зліплений з іншого тіста. Коли до брата всі горнулися, коли до нього тяглося й ліпилося всяке кволе, нікчемне й нещасне (хоч він сам і пальцем не кивав, щоб тих нещасних до себе привабити, обігріти), я належав до таких, котрих люди увагою чи обминають, чи ж відчувають засторогу і стороняться. Особливо це стосується жіночої статі: коли брат, незважаючи на свою подобу отця-сповідника, часом скакав у поле, засіяне гречкою, і поле те було в нього завжди неміряне, мене жіноча половина людства сприймала не тільки з острахом, а й панічно боялася, а коли я наближався до котроїсь, клеїла з себе таку святошу, незачепу, вичавлювала з себе стільки добродійних пахів, що я від того задихався. Ось і причина, чому я живу старим парубком; мій дім не відвідують друзі, не збираю я компаній, не переступають мого порога жінки; скажу чесно, від того не терплю незручностей, та чи якогось ущемлення, чи якоїсь урази, бо я, до вашого відома, старий книжник і моя однокімнатка — це не житло нормальної людини, а нора, викладена стосами книжок.

Тепер кілька слів про Сиротюка. Сиротюк, здається, звали його Анатолієм, був братовим однокласником. Я вчився на чотири роки раніше за брата, отож на таку малечу уваги не звертав. Але Сиротюка важко було не помітити серед сірої маси молодших школярів — це була дитина особлива, бо на неї градом валилися всі нещастя, які можуть спіткати хлопця. То він ходив із перев’язаною рукою, головою, шиєю, то в нього ламали дужку, то він накульгував, адже єдиний на сходах підвертав ноги так, що котився кумельгом аж додолу; часом у нього з носа струмком лилася кров, і її ніяк не могли спинити; оповідали, що він у дитинстві разом із сестрою вчаділи — цю історію оповідало пів-Житомира, бо мати їхня по тому померла, а дітей ледве врятували. Сиротюк, отже, став круглим безбатченком — батько не повернувся з війни. Виховувала дітей бабця і старша сестра, яка в ту злопам’ятну ніч не ночувала вдома, а пішла разом із бабцею погостювати до тітки. Сиротюк учився погано, можливо, трохи того чаду, коли ледве не помер, залишилося в його голові, отож він і падав, бився, кривавився, ламав руки й ноги, і це триває аж потепер, судячи із братового сповіщення, адже й зараз він має поламану ногу. Так-от, саме цей Сиротюк і помітив уперше братову подобу отця-сповідника, він почав ходити за ним слідцем і набивавсь у друзі; він приходив часто до нас додому і з великою нехіттю повертався до себе. Дивився на брата очима відданого собачати, а брат ніколи тих, що горнулися до нього, не відштовхував.

Я пам’ятаю з тієї далекої пори одну історію. Стояла тоді, як і тепер, зима, і лід на Кам’янці був блискучий та голий, той лід покликав на себе більших і менших, я тоді прив’язав на свою хвору ногу нормуса, яким пишався перед хлопчаками. Того нормуса всаджував у закаблук, де була прибита залізна платівка з отвором, біля передка в дві дротяні петлі засилювався шнурок і закручувався цуркою так туго, що ногу стискало, як у лещатах. Отож я бігав на одному ковзані, ніби підстрелений птах, а брат мій ковзався на одному снігурі, бо в нас тільки й було: один нормус і один снігур. Сиротюк бігав за братом слідом, він часто падав, і тоді лід тонко, з чудовим схлипом тьохкав і тріщини розбігалися по ньому, як блискавки в грозу. Хлопці сміялися із Сиротюка, але він тільки підсьорбував носом, з якого завжди звисала зелена бурулька; брат сміявся також, але Сиротюк на нього за те не ображався. Отак ми ганяли по льоду, а Старий Пічкур вивіз фінські санки, котрі притарабанив йому батько-офіцер, що відвідував сина раз на три роки; Старий Пічкур хвалився санками, але покататися не давав нікому.

Я вже чоловік немолодий, але й досі стоїть переді мною здивоване й захоплене Сиротюкове обличчя, адже Старий Пічкур учинив небувале діло: дозволив саме Сиротюкові (вони були однокласники) штовхати його фінські сани в той час, коли паном розсівся на сидінні попереду. Ці санки мали два довгі полози, і Сиротюк, розігнавши санки із розваленим на них паном — Старим Пічкуром, мав змогу вряди-годи скакувати на полози і трохи проїхатися й собі. Але тільки санки притишували біг, Старий Пічкур брутально горлав на свого візника, і візник знову біг із розтуленим од захоплення ротом, штовхаючи санки і свого гонорового пана-хазяїна Старого Пічкура. Але Сиротюк не був би Сиротюком, коли б ту свою радість не завершив бідою. Він послизнувся й упав, притому так нещасливо, що врізався лобом об гострий полоз фінських санок, і червона юшка бризнула на молодий лід. Ми повели Сиротюка до себе додому, з одного боку я, а з другого брат, Сиротюк затискав рану на лобі моїм носовичком, бо свого ніколи не мав, і той носовик став як червона жоржина. Сутінок тоді падав уже на землю, збиту у змерзле груддя, і я ледве дибав на своєму нормусі, а брат мій химерно шкутильгав на своєму снігурі.

Вискочила наша мати, заохала, й поки ми скидали ковзани, Сиротюк уже закрасувався білою пов’язкою на голові, на якій червоно цвіла не так жоржина, як гвоздика, і всміхався вимученою усмішкою. Мати поклала його на жорстку, оббиту цератою отоманку, які бувають у поліклініках, і мені здалося, що Сиротюк не так сумує зі своєї пригоди, як радіє, хоч зрозуміти від чого було годі. Але він лежав на отоманці десь так, як розвалювавася на власних фінських санках Старий Пічкур, кидав вряди-годи у братів бік поглядом, а брат сів біля нього і у вечірньому сутінку поплівся його розважливий голос, ще без басових ноток, але вже й тоді умиротворююче спокійний. Не пам’ятаю, що говорив тоді брат, але добре пригадую щасливе обличчя, обперезане по лобі білою биндою і з червоною гвоздикою на тій бинді — Сиротюк таки справді