Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

З іншого документа (оперативно-інформаційного зведення РНК «про стан боротьби з бандитизмом» в Україні від 14 липня 1921 р.) довідуємося, що в Холодному Яру діє відділ отамана Івана Савченка-Нагірного. В околицях Холодного Яру оперували загони Ломай-Ярма, Голика-Залізняка, Загороднього, Чорного Ворона та інших отаманів. Всього, за даними чекістів станом на 15 липня, тут «безкарно… оперувало 15 організованих банд».

Так що хоч і зазнав Холодний Яр відчутних ударів влітку 1921 року, все ж боротьби не припинив, а восени ще більше активізував її.

«Жовтень (1921 р.) на Кременчужчині, особливо її Правобережній частині, — читаємо в бюлетені таємно-інформаційного відділу РНК УРСР № 215 від 25 листопада 1921 року, — пройшов під знаком швидкого зростання бандитизму, придавленого в серпні та вересні низкою успішних операцій військових частин і агентури».

26 жовтня 1921 року на засіданні Військової наради Кременчуцької губернії «член ЦК тов. Хоречко», що здійснив інспекційну поїздку губернією, заявив, що «в каждом уголке, каждом селении чувствуется присутствие бандитов».

Оскільки окупаційний режим не мав серйозного успіху в Холодноярській окрузі, Совнарком 23 серпня 1921 р. обговорив пропозицію переселити на місце знищених українських селян Холодного Яру «крєстьян с голодающіх областєй Росії». Зрозуміло, що це б «нарешті вирішило проблему», як вони казали, «бандітского района»…

Тут і згадалася одна з тез виступу Петра Пташинського у партизанському схроні в Холодному Яру: «Независимой она (Україна) может быть только в союзе с русскими рабочими и крестьянами — это ваши союзники и братья».

Ось такі союзники. Ось такі брати…

Наприкінці 1920-х років Петро Пташинський взяв участь у колективізації (читай: пограбуванні селян) у Лубнах та на Сумщині, а 1937 року його арештувала «рідна ЧК». Вісім місяців перебував він під слідством. Все ж врятувався, бо його справа потрапила до слідчого, разом з яким він «служив в армії Якіра в Громадянську».

1941 року Пташинський пішов добровольцем на фронт. Дослужився до звання капітана. Але геройство у захисті «родіни і Сталіна» йому не зарахували — у повоєнні роки Пташинського знову посадили. Відбувши 10 років ув’язнення, працював у гірничорудній промисловості на Алтаї.

Вийшовши на пенсію, оселився в Білгороді-Дністровському, де і помер у липні 1987 року. Спогади його («Пути-дороги») досі не видано.

Слід ще сказати, що наприкінці свого життя Петро Пташинський розчарувався у совєтській владі. Якось сказав своєму товаришу Борисові Устименку: «Если бы знали, чем это кончится, то мы бы царя Николку на руках носили». А на людях продовжував хвалитися, що охороняв Леніна, та й взагалі оспівував «революційну романтику».

Такого життєвого фінішу дійшов палкий борець за совєтську владу Петро Пташинський.[1007]

Наш Чорний ліс, в оточенні якого розташувалося і моє рідне село Веселий Кут, що в Знам’янському районі, служив повстанцям і фортецею, і домом, і сховом.

Був я тоді хлопцем років п’ятнадцяти-шістнадцяти, і в моїй пам’яті надовго залишилася подія, свідком якої я був.

Стояла післяжнивна пора 1922 року. У селі розташувався загін червоної кінноти. Стояли постоєм по сільських хатах. Бійці відпочивали, чистили зброю. Я з цікавістю приглядався до всього. Одного дня бачу: на вулиці якась метушня. «Бандітов вєдут!» — гукнув у двір один з будьонівців. Вибіг і я. В оточенні червоноармійців з гвинтівками навпереваги ішли… Ні, бандитами я б їх не назвав. Звичайні наші люди, українці: ні звірячих облич, ні патлатих голів, ні диких поглядів. Це були повстанці, або, як їх у нас називали, лісовики, добродії. Стомлені, схудлі. Руки їм заведено назад і зв’язано. Дехто босий.

— Судити будуть, — пронеслася чутка по селі, а потім уже й оголосили: «Ідіть на суд!»

Батько мій не пішов. І мене не пускав. Та я його не послухав.

Суд тривав два дні… Підсудні вели себе мужньо. Пам’ятаю запитання одного із членів трибуналу: «Советская власть везде стала твердо на ноги. Почему же вы вели эту безнадежную борьбу?» Один з підсудних відповів:

— Ми не визнаємо цієї влади. Вона московська, а ми хочемо вільної України. Ми ніколи не примиримося з чужим пануванням.

Тоді запитали й Ониська Бойка, бійця-лісовика:

— А ты признаешь советскую власть?

— Не діждете, щоб я її визнавав, цю кровожерну чужу владу. Слава Самостійній Україні!

Серед захоплених у полон виявився хлопчина, приблизно одних літ зі мною (років чотирнадцяти), — Ригузенко із с. Чорноліски, що між Цибулевим і Веселим Кутом. Його умовляли:

— Ты еще малолетний, несознательный. Сознайся: тебя подговорили идти в отряд? Ежели это так, трибунал тебя оправдает. Ведь у тебя еще целая жизнь впереди!

Та хлопець не здався:

— Ні, мене ніхто не підмовляв. Я стою за Самостійну Україну!

— Ну, смотри, сам подписал себе приговор.

А той «приговор» був один для