Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Через якийсь час приносить Якову маленький вузлик, а в ньому — тютюн і проста селянська люлька. Кладе вузлик на кам’яну сходинку і зникає.

Протягом усього Великого посту до монастиря приходять флаґелянти. Ідуть процесією з містечка. На чолі процесії несуть великий хрест із розп’яттям, таким реалістичним, що кров холоне в жилах. Вбрані вони в мішки з грубого полотна, пофарбованого в рожеве; на спинах повирізувано великі отвори, щоб удари батога були дошкульнішими. Іноді той отвір прикритий полотном. На головах у них — кутасті мішки з отворами для вух і очей, які роблять їх схожими на якихось тварин чи духів. Флаґелянти, які йдуть на чолі й у хвості процесії, вдаряють палицями, і всі враз лягають на землю, починають молитися, а далі відкривають отвори на спинах і б’ють себе батогами. В одних батоги ремінні, в інших дротяні, з прикріпленими на кінцях гострими цвяшками, які мають рвати тіло. Коли такий цвяшок встромлюється в шкіру, навсібіч нерідко бризкає кров.

У Велику п’ятницю в монастирі стає людно. Від самого світання сюди прибувають хвилі сіро-брунатного натовпу; здається, ніби сама земля, сіра і ще напівзамерзла, щойно очунявши після зими, зродила цих людей, схожих на підгнилі кореневища. Це переважно селяни в товстих повстяних штанях, у сукманах такого кольору, який важко назвати людською мовою, з розкуйовдженим волоссям, і їхні дружини в товстих бганих спідницях, хустках і запасках. Мабуть, удома в них є і святкова одіж, але у Велику п’ятницю на світ Божий витягають усе потворне і скороминуще. І його у світі так багато, що звичайне людське серце цього не витримало б, якби не заступництво цього тіла на хресті, яке взяло на себе весь біль сущого.

Ще одним доказом того, що зараз — особливий час, є юродиві, що кричать у натовпі пронизливим голосом, або ж божевільні, які говорять багатьма мовами нараз, але зрозуміти їх неможливо. Трапляються й екзорцисти, якісь колишні священники в подертих сутанах, із торбами, повними реліквій, що їх кладуть на голови біснуватих, виганяючи з них таким чином диявола.

Того дня настоятель дозволяє Якову вийти під наглядом Роха на вал і звідти спостерігати за цією людською повінню. Мабуть, розраховує на те, що процесія справить враження на в’язня і пом’якшить його єретичну душу.

Очі Якова звикають до світла та буйності весняних кольорів не одразу. Яків дивиться на рух людей, і йому здається, що юрба неначе ферментує, випускає бульбашки, як тісто. Його очі пожадливо ловлять деталі, адже останніми тижнями вони бачили лише кам’яні стіни й клаптик світу, що його видно з віконечка. Тепер перед ними — вежа, масивна споруда монастиря, мури, що її оточують. Відтак погляд Якова летить понад головами прочан, понад монастирськими дахами і охоплює панораму: аж до обрію тягнеться ледь горбкувата рівнина, сіра й печальна, всіяна селами й хуторами. Найбільше поселення — то містечко Ченстохова. Рох почасти словами, почасти на мигах пояснює Якову, що назва походить від святих храмів тутешніх, які часто ховаються від очей грішників, і треба дуже напружити зір, щоб роздивитися їх поміж невисокими пагорбами.

Святий образ, який приховує те, що має відкривати

Того дня Якову вперше дозволили влитися у натовп перед іконою. Він трохи побоюється — не ікони, а тієї юрби. Це паломники — збуджені, спітнілі, зі свіжо поголеними обличчями й прилизаним волоссям; селянки в барвистих строях, міщанки із зарум’янілими щоками, чоловіки в урочистих костюмах і жовтих шкіряних черевиках. Що в нього спільного з цими людьми? Він дивиться на всіх з висоти свого зросту; натовп довкола здається йому дивовижно чужим.

Стіни каплиці вкриті фресками і вотивними дарами. Йому щойно пояснили, що ті дари у формі хворих частин тіла, що їх вилікувала Матір Божа, — то дар для монастиря. Тут є і дерев’яні протези, і милиці, що стали непотрібними після чудесного зцілення, і тисячі відлитих зі срібла, золота чи міді сердець, печінок, грудей, ніг і рук — ніби частини якогось пошматованого тіла, що його має зібрати докупи святий образ.

Натовп мовчить, чутно лише поодинокі покашлювання, що врочисто відлунюють під склепінням каплиці. Роздирає тишу один-єдиний окрик біснуватого, який не може більше терпіти чекання.

Раптом лунає дзеленчання і таке гучне гупання в бубни, що Яків ледь не затуляє вуха. Ніби якийсь потужний порив вітру кидає натовп на коліна, далі — обличчям у долівку; всі падають навколішки з гуркотом і зітханням; кому забракло місця на підлозі, стискається, як грудка землі. Озиваються пронизливі сурми, схожі на єврейські шофари, шум стоїть нестерпний. Щось дивне висить у повітрі, серце наче стискається від страху, але то не страх, а щось більше. Воно передається Якову, і він теж падає обличчям униз, на долівку, яку щойно топтали брудні селянські чоботи, і тут, унизу, той шум наче стихає, легше витримати серцевий спазм, який щойно зігнув його навпіл. Тепер по тілах, якими щільно вимощена долівка, має пройти Бог. Але Яків відчуває лише запах кінського гною, нанесеного сюди на підошвах і втоптаного у шпари підлоги, а ще — всюдисущий о такій порі запах вогкості, особливо неприємний у поєднанні з духом вовни та людського поту.

Яків піднімає очі й бачить, що ікону вже майже повністю видно з-під коштовних шат, от-от звідти зблисне якесь світло — сліпуче, нестерпне для людських очей, — але видно лише два темні обриси на тлі срібної плями. Яків не відразу розуміє, що то — два обличчя, мати й дитина, темні, непроникні. Вони наче виринули з найглибшої темряви.

Казімеж запалює лойову свічку, він роздобув їх достатньо. Ці свічки дають більше світла, ніж олійні лампадки, які їм дали ченці.

Яків сидить, спершись спиною об стіну. Казімеж виливає з миски воду після гоління; в ній плавають короткі волосини з бороди Якова, процедуру щойно завершено. Варто б його й розчесати, але Яків не дозволяє. Якщо так далі піде, побоюється Казімеж, він стане як оті солдатиська — зачуханим, розкуйовдженим. Яків щось говорить — чи то до себе, чи до Казімежа. Той тим часом береться готувати вечерю. Йому вдалося знайти на базарі трохи доброго м’яса — перед святами з’явився хороший товар. Його пан хотів свинини — то ось йому свинина. Казімеж перевертає догори дном залізну миску, робить із неї щось на зразок решітки. М’ясо маринувалося від ранку. Яків бавиться цвяхом, далі дряпає ним щось на стіні.

— А знаєш, Казімеже: втеча з Єгипту була несправжньою, бо той, що їх звідти вивів,