Читати книгу - "Бути другом, Інна Турянська"

Артур не міг зрозуміти чому так хвилюється? Здавалося, це ж просто знайомство з “новими” батьками Віри? А з її слів, вони дуже хороші й добрі. І знають про нього…але однаково чоловік місця собі не знаходив. Батьки…це слово боляче впивалося в серце…

— Артурчику, що ж ти тремтиш, коханий? — подивувалася з його стану Віра, спостерігаючи за тим, як чоловік нервово розминає пальці. 

— Вірунечко, а поцілуй но мене ще раз…ну так…для хоробрості, — підморгнув їй чоловік. У відповідь жінка лише хихикнула, але підтримала його поцілунком.

— Ну що, легше? — хихикнула знову. Поведінка Артура її явно веселила.

— А може…може нам цей… ще щось докупити…ну там торт чи….

— Чи тобі треба просто припинити хвилюватися! Ти вже і так пів квіткового магазину скупив, і подарунки для всіх придбав. Ти в мене найкращий чоловік у світі, принаймні для мене точно, — Віра додала йому рішучості своїми словами і постукала у двері.

Та коли двері відчинилися й Артур зустрівся поглядом з Лесею Петрівною, він зрозумів, що хвилювання дійсно були даремними. Від цієї жінки так і віяло добром та тим материнським теплом, якого він практично ніколи не відчував.

— О, Вірочко, які розкішні букети, — приязно всміхнулася до них жінка, – Ну, а твій Артур наживо ще красивіший, – жінка знову перевела погляд на Артура, а він у відповідь приязно всміхнувся. 

— Артурчику, заходь. Як бачиш, цього разу для моєї мами ти бажаний гість. 

І Артур зайшов. Що було в цьому домі, чого ніколи не було в його оселі? Атмосфера сім'ї, любові, взаємної підтримки та турботи…і він, Артур Мищенко, стане частиною цього. 

— О, вітаю молоді люди, — до них вийшов Євген з малим Михайликом на руках, — Синочку, вітаю, — простягнув чоловік руку Артурові. “Синочку”, — його вже давно так ніхто не називав…так він себе ніколи не відчував…чоловік, якому за сорок,  вперше відчув себе не просто частиною дому, а вдома….і не просто гостем, а рідним. Боже, в нього є сім'я…в нього є батьки….

— І я вас, вітаю, — Артур простягнув руку назустріч для привітання чоловіку навпроти. А до нього відразу ж потяглися маленькі ручки синочка.

— Таточку, — всміхалася дитина, обвиваючи Артура за шию, — Як добре, що ти плийшов, — Я люблю тебе, — щиро, як вмів, говорив малюк. А чоловіча душа немов вперше ожила дихала, любила. 

— І я тебе, Михайлику, і я тебе, — сказав чоловік, міцно цілуючи малого. Свого малого. Свою рідну дитину. Боже, в нього є дитина. 

— Твій син дуже любить тебе, Артуре, ну воно й не дивно, стільки часу не бачив тебе. І наша донька, Вірочка, теж дуже тебе любить, — привітно усміхнувся Женя, — Про те, чи любиш ти їх, я навіть не питатиму, бо бачу в тобі батька і чоловіка, — опустив той руку на плече Артура, — Ти ж не проти, що я називатиму тебе сином? 

— Ні…ні…— аж оживився Артур, – Я тільки за, це для мене честь.

— Ну і добре, я… знаєш, я дуже хотів мати сина. А тепер в мене є ти!

Артур стояв, слухав і досі не розумів, що ці люди стали частиною його життя. Життя, яке тільки розпочалося.

— Чудові, що ви всі тут. Окрім Лії, але їй ми пробачимо, вона ж на побачення ппобігла, — хитро всміхнулася Леся, — Гляди, Женю, скоро ще один син в тебе з'явиться ….

— Ну що, як вам Артур? – Віра підійшла до чоловіка з сином. Їй хотілося згребти цього чоловіка в обійми і ніколи не відпускати. Наче це не вона маленька дівчинка, а він її маленький хлопчик, – розсміялася сама про себе від цих думок. Артур в цей час дивився на неї і думав — Боже, в мене є дружина! Чи…точніше, скоро буде!

— Ну...він такий красень, — всміхнулася Вірина мати.

— Ох, оце такі ви жінки, а в нього ж і душа красива, – підтримав розмову Євген, — А взагалі, ви прекрасна пара, діти. Та я хочу поговорити з тобою наодинці…Не хвилюйся, Артуре, це розмова як батька та сина, не більше того…Ходімо….

Чи боявся Артур цієї розмови? Звісно боявся…в нього ніколи не було досвіду розмови людей, як сина та батька, але як виявилося, то зовсім легко…

— По правді, хотів подякувати тобі, Артуре, за те, що допоміг Вірі, і їй таки дали умовний термін. Оскільки це було вбивство, то видається чимось неймовірним….дякую, сину, щиро дякую…. — на очах чоловіка бриніли сльози. Артур обережно торкнувся чоловічої руки й сказав:

— Я кохаю її. Знаєте, мій батько завжди казав, що гроші можуть все. Я був категорично незгідний з ним, але тепер розумію, що частково він мав рацію…На жаль, якраз це і допомогло. 

— Бачу, що ти любив свого батька, – приязно всміхнувся Євген.

— Так, він же був моїм батьком, а як по іншому? Не певен, що він мене, але…

— А знаєш, я думаю, ні певен, що і він любив тебе. Просто у кожного своя міра любові. У нього вимірювалася грошима. Наскільки мені відомо з розповідей Віри, твій батько загинув трагічно….

— Так, нещасний випадок….

— Але у нього був готовий заповіт на твоє ім’я….

— І що ви хочете сказати…

— А те, що якби він не любив свого сина, то чи переписав би на нього свою найбільшу любов ще при житті? Так, ваші погляди на життя не сходилися, проте це ж не заважало тобі любити його…

— Не знаю. Тепер вже не довідатися, проте ваші слова дають надію…Дякую.

— У будь-якому випадку, знай, що я любитиму тебе як сина, так само, як люблю і Віру як свою доньку….

— Дякую, — опустив голову Артур, йому завжди хотілося почути це. Що хтось любить його як сина. Що він і є син….

— Мушу тебе запитати дещо…чи готовий ти нести тягар Віри разом з нею. Її минуле може переслідувати вас. У світі багато тих, хто старатиметься …

— Я готовий, — рішуче заявив Артур, — Я готовий прийняти її такою, якою вона є. І мене дійсно не хвилює її минуле. Знаєте, у мене воно теж не найкраще. Думаю, що колишній маніпулятор та колишня шахрайка вже точно стануть чудовою парою, — всміхнувся чоловік.

– Віра завжди казала, що у тебе гарне почуття гумору, це добре, сину. Значить, тепер я спокійний за вас. 

— Чи можу попросити вас ще трошки  посидіти з Михайликом…я…хочу звозити Віру в одне місце…