Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— А потім вже було ніколи подзвонити матері?

— Мамо, що за претензії? Я тобі дзвонив, у тебе було зайнято. Я повідомив тобі, що приїхав доступним способом. Долетів без пригод, у мене все гаразд.

— Зайнятий… Ага. Ти з ТІЄЮ?.. — запитала незадоволено.

— Я зі Златою.

— Ну, то не дивно, що на дзвінок рідній матері в тебе вже нема часу. Ця дівка скоро посварить тебе з усіма. Олексій казав, що з ним ти вже не спілкуєшся, я наступна?

— Я живу своїм життям, кому воно не подобається — мають вибір: прийняти як є, або зникнути з нього. Батько обрав другий варіант, що обереш ти — вирішуй сама.

— Якщо я піду — вона тебе знищить, а прийняти її — навіть не проси. Вона тобі не пара. Є ще третій варіант — вона йде.

— Такий варіант не приймаю я. В тебе є час подумати. Тільки пам’ятай, що я не маю наміру підлаштовуватися під твої, чи будь-чиї, уявлення яким має бути моє життя, мамо. Тому гарно думай.

У відповідь вона хмикнула і почулися гудки. Лідія перервала розмову.

Злата насторожено слухала його діалог з матір'ю. Жінка була незадоволена, але у розмові з Артуром Лідія не дозволяла собі грубих слів на адресу Злати і тон був більш стриманим — з ба вона говорила зовсім не так.

Артур відклав телефон, вимкнувши в ньому звук, і розвернув Злату до себе. Вона поклала руки йому на груди і поглянула в очі. 

Щирий погляд синіх бездонних очей — як при першій зустрічі… коли ж серце навчиться не пропускати удар при зустрічі з ним? Певно, що ніколи. Світ довкола починав зникати, він відчував, як електричний струм починав блукати по тілу, напружуючи м’язи, легені починали підводити, але тепер це вже не перша їхня зустріч... Тепер, Злата не відводила збентежено погляд, а він, тепер, мав можливість до неї доторкнутися. І не тільки. 

Артур заправив її волосся назад, не відводячи очей, заправив окремі неслухняні пасма за вуха і взяв її обличчя у долоні — перевів погляд від очей на губи. Дуже хотілося її поцілувати, але поспішати — не варто. Правою рукою він дістав подарунок з кишені і подав дівчині.

— Це — тобі, — сказав він тихо. Злата здивовано поглянула на продовгувату чорну оксамитову коробочку. 

— Артуре, я… — їй було приємно і ніяково водночас. Вона розуміла, що в такій коробочці знаходиться якась прикраса. Певно, що золота. Вона не чекала подарунків, він і так робив для неї дуже багато всього. Найбільшим її бажанням було його повернення, але бачити цю чорну оксамитову коробочку перед собою було дуже хвилююче і страшно водночас...

— Відкрий.

Злата обережно взяла її в руки, але не змогла відкрити, бо не знала, де натиснути, щоб відкрити потаємну пластикову защібку. Артур допоміг. 

Всередині знаходився золотий ланцюжок плетіння подвійного ромбо і золота підвіска, у вигляді закрученої спіралі, в центрі котрої був смарагд. Злата приголомшено дивилася на прикрасу. Вони були дуже гарні, і вона ніколи навіть не мріяла про таку красу, а зараз Артур їй дарує ці коштовності. 

Почуття меншовартості вже шепотіло на вухо, що вона не варта мати такі прикраси. Злата ковтнула клубок, що підступив до горла. Потрібно було щось сказати, але від хвилювання говорити не могла, всередині все заніміло.

— Тобі подобається?

Вона кивнула, на очі накотилися сльози. Артур взяв в руку ланцюжок, відклав футляр і одягнув їй на шию ланцюжок, потім, повернувши застібку назад, поправив підвіску, котра на фоні жовто-лимонної сукні засяяла в рази яскравіше.

— Дякую… — видавила з себе Злата, витираючи сльози, він обійняв і пригорнув до себе.

— Носи з радістю, Сонечку, — Артур поцілував їй маківку. Він знав, що цей подарунок буде для неї несподіванкою, що вона розплачеться, але не міг відмовити собі у задоволенні зробити їй приємність.

Злата обійняла його за талію, і вони простояли так трохи часу, доки погляд Артура не натрапив на чашки з чаєм, що приготувала Злата. Чай.

— Думаєш, чай вже достатньо охолов? — запитав він в дівчини.

— Що? — вона нерозуміюче підняла на нього заплакані червоні очі.

— Чай вже достатньо охолов, мабуть, — він посміхнувся, взяв на стільниці паперовий рушник і обережно витер їй обличчя від сліз. — Не треба плакати, Сонечку. Все ж добре.

— Так, — Злата кивнула, — просто це так неочікувано… Вони такі гарні… Дякую.

— Будь ласка. 

Вони випили чаю з різними смаколиками, котрі спакувала ба, говорили про їжу, про чай. Про те, що спочатку, виробництво чаю полягало в збиранні та сушінні чайного листа, потім люди помітили, що чайне листя при зів'яненні окислюється. Ферментація дозволила листю набути нового, більш багатого і насиченого смаку, і таким чином було знайдено рецепт виробництва чорного чаю. Коли і як це сталось є багато різних історій, але головним Артур вважав результат отримання нового виду чаю.

Злата слухала Артура і дивувалася, скільки всього цікавого він знає, на що Артур відповідав, що просто любить читати, а під час перельотів — купа вільного часу. Вона періодично торкалася шиї, відчуття присутності прикраси було незвичним. 

Артур прибрав зі столу чашки і, одразу ж помивши їх, поставив на сушку.

— Знаєш, мені так дивно було знаходитись тут без тебе. Якби не необхідність напувати орхідею, я б сюди і не приїжджала… — промовила Злата, стоячи біла вікна і розглядаючи його біля мийки.

— Як вона себе почуває? — запитав він, витираючи руки.

— Дуже добре. Дала ще один квітконос, — Злата усміхнулась.

— Чудово. Якщо хочеш, завтра купимо їй компанію, — він обійняв її, глянувши на вихід з кухні. За ним — коридор, в якому двері спальні. Там орхідея, там ліжко — велике і зручне, і йому дуже хотілося потрапити за ті двері якнайшвидше. Вона помітила цей його погляд, думав він точно не про квітку, за яку говорив, навряд чи рослина була здатна викликати в нього прискорене серцебиття і зміну дихання.

— Поглянеш?.. — Злата відчувала, як по ній теж починало розливатися тепло, а низ живота починав пульсувати.