Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

Минув рік по смерті Хосе Монтіеля. Стискалося серце вдови: риплять сходи, яку ще лиху звістку вона зараз почує? Надвечір завжди хтось приходив. «Знову розбійники,

казали, — вчора зайняли п'ятдесят бичків». Непорушно сиділа вдова в своєму кріслі-гойдалці, гризла нігті, знову й знову переживала тяжку образу. «Казала ж тобі, Хосе Монтіель, — говорила сама до себе. — Це невдячні люди. Ти ще не захолов у могилі, а всі вже повернулись до нас спиною».

Ніхто не приходив до вдови. Єдина людська істота, яку вона бачила протягом місяців, був Кармічаель. Невпинно лили дощі. Кармічаель ні разу не зайшов до хати із складеною парасолькою. Сеньйор Кармічаель кілька разів писав синові Хосе Монтіеля про те, що справи йдуть погано і конче потрібна його присутність; навіть дозволив собі висловити деякі міркування щодо стану здоров'я вдови. Син Хосе Монтіеля ухилявся від прямої відповіді. Нарешті, щиро написав, що не сміє приїхати, боїться дістати кулю в лоба, і тоді сеньйор Кармічаель піднявся в спальню до вдови, щоб сказати правду: вона розорена.

Тим краще, — сказала вона. — Досить з мене сирів і мух. Якщо хочете, візьміть, що вам треба, і дайте мені спокійно померти.

Відтоді єдиним зв'язком із зовнішнім світом для вдови стали листи, які вона писала наприкінці кожного місяця своїм дочкам. «Це — прокляте селище, — писала вона їм.

Лишайтесь там назавжди і про мене не турбуйтесь. Я щаслива, знаючи, що ви щасливі». Дочки відповідали їй по черзі. Листи їх були завжди веселі, видно було, що писались вони в затишних, світлих кімнатах, і що блискучі люстра віддзеркалювали личка дівчат, коли вони замислювались над якоюсь фразою. Дочки також не хотіли повертатись. «Тут — справжня цивілізація, — писали вони. — А там, у вас, умови не дуже привабливі. Неможливо жити в дикій країні, де вбивають людей за їх політичні погляди». Читаючи листи, вдова Монтіеля почувала себе краще. Після кожного речення вона схвально кивала головою.

Одного разу дочки написали їй про м'ясні базари Парижа. Вони розповідали, що в Парижі спеціально ріжуть рожевих свиней, прикрашають їх вінками, гірляндами квітів і вішають просто на дверях. В кінці листа чужою рукою було зроблено приписку: «Уяви собі, найбільшу і найпишнішу гвоздику тут встромляють свині в зад». Дійшовши до цієї приписки, вдова Монтіеля вперше за два роки посміхнулась. Піднялась до себе в спальню і, не вимикаючи світла в домі, повернула електричний вентилятор до стінки. Потім дістала з шухляди нічного столика ножиці, рурочку пластиру і чотки, перев'язала обкусаний до крові ніготь великого пальця на правій руці. Почала молитись, але вже на другій молитві переклала чотки в ліву руку, бо не відчувала чоток крізь пластир. На мить їй почувся далекий гуркіт грому. Потім голова схилилась на груди, вдова заснула. Рука з чотками сповзла вниз, і вдова побачила Мама-Гранде у дворі. На колінах у неї лежали біла хустка й гребінець. Нігтями великих пальців вона била воші. Вдова запитала:

Коли я помру?

Мама-Гранде звела голову:

Коли в тебе почне стомлюватись рука.

З іспанської переклали

Женев'єва КОНЄВА та Лев ОЛЕВСЬКИЙ

ОДИН ЗВИЧАЙНИЙ ДЕНЬ

У понеділок ранок випав теплий і сухий, Дон Авреліо Есковар, недипломований дантист, завжди вставав рано. Він одкрив свій кабінет о шостій. Дістав з скляної шафки вставну щелепу в гіпсовій формі, виклав на стіл жменю інструментів і розсортував їх по порядку — від найбільшого до найменшого, як на виставці. На дантистові була смугаста сорочка без коміра, застебнута вгорі на позолочений ґудзик; штани трималися на еластичних підтяжках. Дон Авреліо Есковар був міцний, худорлявий чоловік з незворушним виразом обличчя.

Розклавши інструменти, дантист підсунув бормашину до крісла і сів шліфувати вставну щелепу. Здавалось, він не думає про те, що робить, але працював упевнено, механічно натискаючи на педаль.

Після восьмої дантист перервав роботу, щоб глянути у вікно на небо, і побачив на даху сусіднього будинку двох курок, які грілися на сонечку. Дон Есковар знову поринув у роботу, але тепер його не залишала думка, що ще до обіду піде дощ. Ламкий голос одинадцятирічного сина вивів його із задуми.

Тату!

Чого тобі?

Алькальд питає, чи не вирвеш ти йому зуба?

Скажи, що мене нема.

Дантист саме шліфував золотий зуб. Поклав його на долоню, витяг руку і уважно роздивлявся, примруживши очі. З передпокою знову пролунав голос сина.

Він каже, що ти є, бо він тебе чує.

Дантист мовчки розглядав зуб. І тільки коли поклав його на стіл, сказав:

Тим краще.

Знов увімкнув бормашину. З картонної коробочки, де зберігалася незакінчена робота, витяг міст з кількох частин і заходився шліфувати золото.

Тату!

Чого там ще?

Він каже, що якщо ти не витягнеш йому зуба, то він вліпить у тебе кулю.

Вираз обличчя дантиста не змінився. Спокійно, не кваплячись, дон Есковар зняв ногу з педалі бормашини, відсунув її од крісла й витяг до кінця нижню шухляду столу. Там лежав револьвер.

Гаразд, — мовив він. — Скажи, хай іде стріляти.

Крутнувся на кріслі, щоб бачити двері, сперся рукою об

край шухляди. Алькальд з'явився на порозі. Ліва щока в нього була поголена, але друга — опухла й червона — не голилась, мабуть, днів із п'ять. Дантист побачив в очах алькальда біль, відчай безсонних ночей. Кінчиками пальців засунув шухляду, сказав м'яко:

Сідайте.

Добрий день, — привітався алькальд.

Добрий, — відповів дантист.

Алькальд поклав голову на узголів'я крісла — наче полегшало. Вдихав запах ліків —теж наче допомагало. Поки кипіли інструменти, алькальд роздивлявся навколо. Кабінет був бідний: старий дерев'яний стілець, педальна бормашина і скляна шафка з слоїками. Проти стільця — вікно, заставлене ширмою на зріст людини. Почувши, що дантист наближається, алькальд вперся п'ятами в підставку, роззявив рота.

Дон Авреліо Есковар повернув його голову до світла. Оглянув хворий зуб, потім, обережно натискаючи пальцями, обмацав усю щелепу.

Доведеться рвати без анестезії, — сказав.

Чому?

Тому що у вас абсцес.

Алькальд глянув йому в очі.

Гаразд, — сказав, силувано посміхаючись. Дантист дивився холодно. Поставив на робочий столик маленький автоклав з інструментами, витяг їх з води холодним пінцетом, — спокійно, неквапливо. Потім носком черевика підсунув плювальницю і попрямував до умивальника — мити руки. Робив все це, не дивлячись на алькальда. Але алькальд не випускав його з поля зору.

Це