Читати книгу - "Секрети Лос-Анджелеса, Джеймс Еллрой"

Розділ 68

Шафи в архіві автоінспекції, набиті теками, були заввишки до плеча. Він шукав підтверджень своїй здогадці про Джонні та Ейба. Він відчував цієї миті таке натхнення, що навіть міг одночасно обдумувати свою версію і шукати інформацію.

«Нічна сова» — справа рук Стомпа, Тайтелбаума та Лі Вакса; вони ж були тією бандою, що вбивали людей Коена та інших гангстерів. Собачник Перкінс був частиною їхньої банди, але інші не знали, що він вбиває повій — таких аматорів вони би терпіти не стали. Дадлі Сміт був їхнім ватажком — іншої ролі він виконувати не міг. Усі його розмови про «особливе завдання» — це спроби завербувати Бада. Допит Ламара Гінтона — це була спроба з’ясувати, що йому відомо про Петчетта, і сховати кінці у воду; Дадлі співпрацював із Петчеттом і вбив Гінтона, Брюнінґ із Карлайслом — теж частина банди. «Утримувати в рамках», «утримання в рамках», «скористатися із результатів праці». Словом, це Дадлі намагався взяти під контроль організовану злочинність у Лос-Анджелесі, і бійня в «Нічній сові» — лише один з епізодів його діяльності, до того ж не найважливіший.

Бад копався у коробках, переглядаючи реєстрації автомобілів за квітень 1953 року. Його версії були стрункі й чіткі, як у школяра-відмінника: автомобіль біля «Нічної сови» був підставним; дробовики у тачці Коутса, гільзи у Ґріффіт-парку — підкинули; вбивці стежили за справою, їм пощастило із «меркурієм», і трапилася нагода повісити бійню на якихось чорномазих. Але тут помилочка — ті, хто стояв за вбивствами у «Нічній сові», працювали в поліції, читали всі звіти й підлаштували все так, аби в підсумку підозрюваних було вбито і справу із легкою душею закрито.

Значить, вони повинні були роздобути машину, яка б відповідала описам зі звітів. Залишити її біля «Нічної сови» у потрібний час. Викрадати машину вони би не стали — занадто великий ризик для копів. Та й купувати фіолетову не доцільно — вони купили машину іншого кольору й перефарбували її.

Бад продовжував працювати. Логіки у його пошуках не було — він шерстив то «меркурії», то «шевроле», то «каділаки», то пішов по містах — Лос-Анджелес, Сакраменто, Сан-Франциско. На прізвище шукати сенсу не було — машину, звісно, купували на чуже ім’я. В одному пощастило: на картках, пришпилених до документів, вказані раси, дати народження та прикмети автовласників. Бад, згадавши своє навчання, спробував відкинути зайві факти, і отримав такий опис: «Меркурій» 1948—1950 років випуску, власник із Південної Каліфорнії, прикмети збгаються з описом Дадлі, Стомпа, Вакса, Тайтелбаума, Карлайсла та Брюнінґа. Кілька годин покопавшись у теках, Бад знайшов одну дивну.

«Меркурій» купе 1948 року, сірого кольору, куплений 10 квітня 1953 року. Зареєстрований на Марґарет Луїзу Марч, білу жінку, дата народження: 23 липня 1918, волосся темне, очі карі, зріст 176 сантиметрів, вага 98 кілограмів. Адреса: Іст-Оксфорд, Лос-Анджелес, № 1804. Номер телефону — NO 32758.

Оце так — це ж опис Дот Ротштейн. Вулиця Оксфорд іде з півночі на південь, а не із заходу на схід. З «Кошерного Ейба» їй дзвонили на номер DU 32758 — тупа лесбуха залишила номер, помінявши район.

А потім купила фіолетову фарбу.

Бад від повноти переживань скрикнув, кілька разі рубанув повітря кулаками і вдарив по коробках. Він розкрив дві справи в один день, але чорта з два хтось йому повірить. На Дадлі — лише непрямі докази. Позиції Дадлі — занадто міцні, і навряд чи хтось зголоситься на те, аби замахнутися на нього.

Хіба що Екслі.

Розділ 69

Він припаркувався перед будинком, де пройшло все його дитинство. Але духу, аби зайти всередину й відверто спитати батька про те, що його цікавило, Еду не вистачало; попросити допомоги також не міг. Не міг зізнатися, що розтриндів його таємниці жінці, тим самим давши своєму лютому ворогові усі можливості для того, аби він знищив його батька. Із собою він привіз справу Атертона — там не було нічого такого, про що Ед би не знав. Людина, яка робила порнуху й замочила Сіда Гадженса, однозначно мала стосунок до вбивств Атертона, можливо, це і був справжній вбивця дітей. Якщо це так, то старий Екслі за крок від гробової дошки сорому не обереться. Ед не міг змусити себе увійти; не міг змусити себе не думати. Натомість віддався спогадам.

Батько купив цей будинок для матері; його купівля стала для родини символічним прощанням із середнім класом. Вони ніколи не ставили перед будинком прикрашену вогнями різдвяну ялинку — Престон Екслі вважав це несмаком. Томас якось випав з балкону, але навіть не заплакав, бо чоловікам не личить плакати. Коли Ед повернувся з війни, батько влаштував йому закриту вечірку, куди запросив тільки мера, членів міської ради та поліцейських чиновників, від яких залежало просування Еда по службі.

З будинку вийшов Арт Де Спейн — змарнілий, із перев’язаною рукою. Ед проводив його автомобіль поглядом — друг батька, дядечко Еда. Пригадав раптом, як Арт казав колись, мовляв, робота детектива — не для нього.

Будинок здавався