Читати книгу - "Королівський убивця"

— Блазні вже не в моді.

Я поволі сів на ліжко.

— Це Регал так тебе вбрав, — тихо сказав я.

— Та ні. Він забезпечив мене одягом, звичайно, але вбрався я сам. Якщо вже блазні не в моді, то подумай, яким низьким був би стан блазневого лакея.

— А як із королем Шрюдом? Він теж не в моді? — кисло спитав я.

— Уже не модно займатися королем Шрюдом, — відповів він. Підплигнув, тоді зупинився, з гідністю випрямився, як пристало на його нове вбрання, і обійшов довкола кімнати. — Сьогодні ввечері я сидітиму за принцовим столом і променітиму радістю й дотепом. Як думаєш, чи добре це зроблю?

— Краще подалі від мене, — похмуро сказав я. — Тобі геть байдуже, що Веріті мертвий?

— А тобі байдуже до квітів, що цвітуть під літнім сонцем?

— Блазню, надворі зима.

— Це перше таке ж правдиве, як і друге. Повір мені. — Зненацька блазень завмер. — Я прийшов попросити в тебе ласки, якщо ти можеш у це повірити.

— Це друге таке ж легке, як і перше. Що саме?

— Не вбивай мого короля заради своїх власних амбіцій.

Я з жахом глянув на нього.

— Я ніколи не вбив би мого короля! Як ти смієш це казати?

— О, цими днями я багато чого смію. — Блазень заклав руки за спину й почав походжати кімнатою. Своїм елегантним одягом та незвичними позами він мене перелякав. Так, наче в його тіло вселився хтось інший, кого я зовсім не знав.

— Навіть якби король убив твою матір?

У мені здійнялося страшне, болісне відчуття.

— Що ти хочеш цим сказати? — прошепотів я.

Блазень крутнувся, почувши біль у моєму голосі.

— Ні! Ні! Ти геть неправильно мене зрозумів!

Це пролунало щиро, і на мить я знову побачив свого друга.

— Але, — продовжував він тихшим, майже таємничим тоном, — якби ти повірив, що король убив твою матір, твою дорогоцінну, люблячу, поблажливу матір, він її вбив і назавжди відібрав у тебе. Як гадаєш: міг би ти його вбити?

Я так довго був сліпим, що мені потрібен був якийсь час, аби прозріти. Знав, що Регал вірив, наче його матір отруїли. Знав, що це було однією з причин його ненависті до мене й «леді Тайм». Принц вірив, що ми спільно скоїли вбивство. За наказом короля. Я знав, що це все брехня. Королева Дезайр отруїлася сама. Вона надто любила хмільні трунки й зілля, що проганяє сум. Коли неспроможна була здобути владу, котра, на її думку, належала їй по праву, то знайшла забуття у цих задоволеннях. Шрюд кілька разів намагався її втримати, просив навіть у Чейда ліки та настоянки, які могли б вгамувати цей її потяг. Ніщо не допомогло. Це правда, що королеву Дезайр отруєно, але ніхто, крім неї самої, отрути їй не подавав. Я завжди це знав. І, знаючи це все, не взяв до уваги ненависті, що розрослася в серці розбещеного сина, раптово позбавленого матері.

Чи міг Регал убити за таке? Звичайно, що міг. Чи запрагнув би поставити Шість герцогств на край прірви заради помсти? Чом би й ні? Він ніколи не переймався Прибережними герцогствами. Регалове серце належало Внутрішнім герцогствам, вірним його матері, яка там народилася і зросла. Якби королева Дезайр не побралася з королем Шрюдом, вона зосталася б герцогинею Ферроу. Інколи, перебуваючи під впливом вина й дурманного зілля, вона безпардонно запевняла, що, зоставшись герцогинею, мала б більшу владу. Достатню, аби переконати Ферроу й Тілт об’єднатися, визнавши її королевою, і злегковажити вірність Шести герцогствам. Гален, майстер Скіллу й позашлюбний син королеви Дезайр, розпалював ненависть Регала разом зі своєю власною. Чи була його ненависть достатньою, щоб підпорядкувати свою групу Скіллу Регаловій помсті? Мені це здавалося жахливою зрадою, але я виявив, що не вважаю таке неможливим. Перековані, зґвалтовані жінки, осиротілі діти, цілі селища, знищені через помсту принцика за уявний злочин. Це мене вразило. Але сходилося. Пасувало, як віко до труни.

— Гадаю, що теперішній герцог Ферроу мав би подбати про своє здоров’я, — озвався я.

— Він поділяє пристрасть своєї старшої сестри до міцного вина й дурманного зілля. Якщо матиме цього вдосталь і не дбатиме ні про що інше, то, гадаю, житиме довго.

— Можливо, король Шрюд міг би? — обережно припустив я.

Обличчям блазня пробіг спазм болю.

— Сумніваюся, що йому зосталося довге життя, — тихо сказав він. — Але цей залишок міг би бути легким, а не затьмареним кровопролиттям і насильством.

— Думаєш, до цього дійде?

— Хто знає, що здійметься з дна казана, якщо його помішати?

Зненацька він підійшов до моїх дверей і поклав руку на засув.

— Саме цього я в тебе й прошу, — тихо сказав він. — Не вимішуй, сер Ложко. Дозволь речам заспокоїтися.

— Я не можу.

Він притис чоло до одвірка геть неблазенським жестом.

— Тоді ти будеш смертю королів. — Гіркі тихі слова. — Ти знаєш… хто я. Я тобі розповідав. Я тобі розповідав, чому я тут. Кінець династії Провісників був одним із поворотних пунктів. Кеттрікен виношує спадкоємця. Династія продовжиться. Це було необхідним. Чи не можна дати старому чоловікові спокійно померти?

— Регал не дозволить цьому спадкоємцеві народитися, — відверто сказав я. Навіть блазень здивовано розширив очі, почувши такий прямий вислів з моїх уст. — Це дитя не дійде до влади без королівської руки, яка б його охороняла. Руки Шрюда чи Веріті. Ти не вважаєш, що Веріті мертвий. Ти сам щойно майже це сказав. То невже ти дозволиш Кеттрікен страждати, вірячи цьому? Ти дозволиш Шести герцогствам загинути серед кровопролиття та руйнування? Що за благо бути спадкоємцем трону Провісників, якщо цей трон — лише поламане крісло у спаленій залі?

Рамена блазня опустилися.

— Є тисячі перехресть, — тихо промовив він. — Деякі виразні й чіткі, інші — тіні поміж тінями. Деякі майже неуникні, щоб їх змінити, потрібна була б або могутня армія, або величезна зараза. Інші сповиті туманом, а я не знаю, які дороги ведуть з них і куди саме. Ти мене затуманюєш, бастарде. Тисячократно розмножуєш можливі майбуття вже самим фактом свого існування.