власне чоловічий міф Дон Жуана як невідпорного звабника, — класичний тип «серцеїда» в пушкінському сенсі був їй художньо (та й по-жіночому!) нецікавий. Своє принципове ставлення до ідеї «жіночого реваншу» вона сформулювала ще замолоду, в тому віці, коли всі міфи й ідоли протилежної статі ще сприймаються із загостреним інтересом, — в оповіданні «Над морем», де вперше й з'являється прообраз її Дон Жуана (у подобі курортного бонвівана Анатоля Б.): «Овчинка выделки не стоит» (sic!). Прикметно, що навіть тоді, у 27 років, у сюжеті еротичного зваблення (яке для героїні оповідання, Алли Михайлівни, виявилось, усупереч її сподіванням, зовсім не веселою інтрижкою, в дусі пушкінських Анни чи Лаури, і коштувало їй нападу хвороби!) Лесю Українку значно більше цікавив не звабник («Чогось я зложила собі про нього думку, що він мусив бути кращим, ніж як я бачила його тепер. <…> Коли ми бачимо на картинах такі обличчя, то кажемо, що вони намальовані погано, по-ремісницькому, немов з картону вирізані і лаком наведені. А проте такі обличчя в натурі бувають дуже часто», — пор. через 14 років по тому Аннину аналогічну оцінку зовнішности Дон Жуана в І сцені: «мені він здався кращим на портреті, / ніж так»: отже, це той самий Анатоль Б., принаймні «з виду»!), — не звабник, а його гадана «жертва», чия роль бачиться молодій письменниці зовсім не такою пасивною, як то представлювано всією чоловічою літературною традицією: героїня «Над морем» сама вводить свого «Дон Жуана» в роль, сама домагається від нього ризикованої еротичної гри «на межі» (як Донна Соль в «іспанській драмі»!), бо це для московської «світської баришні» єдиний спосіб зазнати сильних почуттів, яких їй не забезпечує її безцільне існування. Як жінка, Леся Українка чудово знала те, на що легко заплющувала очі вся попередня, «чоловіча» традиція (Пушкін, приміром, щиро вірив, що «жінки не мають характеру <…>, тому легко й виводити їх», цит. за: Материалы для биографии Пушкина // Русское слово. — Апрель 1865. — С. 57): знала, що навіть для флірту, не кажучи про якісь серйозніші стосунки, завжди потрібні двоє, — а відтак і «деміфологізація» Дон Жуана відбулася в неї, сказати б, «сама собою», без спеціальних зусиль — як «побічний наслідок» надання, нарешті, у цій історії повноцінного голосу «другій стороні». Тут, як би не аналізувати жіночі образи в її попередників (від Мольєрівської Ельвіри до доньї Інес у Зорільї), можна з певністю сказати, що таке дійсно «вперше трапилось сій темі» [12, 397]: до Лесі Українки у всій світовій літературі Дон Жуан ніколи не мав рівноправної партнерки. Навіть у «Щоденнику спокусника» С. К'єркеґора (повісті, яку можна вважати хай і непрямою, але психологічно, либонь, найцікавішою з усіх запропонованих XIX ст. версій «світової теми») жертвами данського «Дон Жуана»-Йоганнеса, своєрідного «тоталітарного гуру», який спеціалізується нестак на сексуальному, як, значно гірше, на цілковитому духовному ними оволодінні, виступають виключно «нерівні»: не дорослі жінки, а наївні юні дівчатка (героїня К'єркеґора має 16 років і до зустрічі з Йоганнесом нічому, крім куховарства, не вчилась), тобто ті самі «дуже молоденькі», які, перефразуймо Лесю Українку, в даному випадку якраз «на своє НЕщастя, не все розуміють» [1 1, 272]. Саме нерівність стартових умов, наявність у спокусника колосальної, соціальної й інтелектуальної, фори є обов'язковою передумовою всіх «успіхів» «Дона Жуана у жінок: як дотепно написав дослідник уже у XX ст., «Дон Жуан найкращий у тому суспільстві, котре держить своїх жінок за заґратованими вікнами» (Weinstein, Leo. The Metamorphoses of Don Juan. — New York: AMS Publ., 1967. — P. 37). Леся Українка повністю усунула ті «ґрати» — і міф розвіявся без сліду (через чверть віку після неї К. Чапек в «Апокрифах» «добив» Великого Спокусника до решти, виставивши його сексуально заклопотаним імпотентом). Звісно, годі вгадати, як би розвивалася європейська література XX ст., якби «Камінний господар» свого часу потрапив був у її «мейнстрім», — але навіть із такого-от побіжного погляду видно, як багато вона втратила на тому, що цього не сталося, і скільки часу їй забрало «відкриття» вже відкритих Лесею Українкою «велосипедів».
588
Докладніше про первісне значення цього терміна див. у Н. Яковенко (Про два ментальні стереотипи… — С. 121—126).
589
Мандельштам Н. Вторая книга. — Москва: Московский рабочий, 1990. — С 228—229.
590
Цит. за: Яковенко Н. Вказ. праця. — С. 122.
591
Мандельштам Н. Вторая книга. — С. 227.
592
Див.: Забужко О. Філософія української ідеї та європейський кон-текст: Франківський період. — К.: Факт, 2006. — С. 27—29.
593
Ортега-і-Гасет X. Безхребетна Іспанія // Ортега-і-Гасет X. Вибрані твори. — С. 194.
594
Там само. — С. 184.
595
Між іншим, варто згадати, що між цими «точками» існував і прямий зв'язок — через той самий Мальтійський орден, що зобов'язаний своїм постанням Карлові V: саме він 1530 р. передав госпітальєрам острови Мальтійського архіпелагу, аби мати в Середземному морі бастіон проти турецької експансії, а ще через чверть століття князь Дм. Вишневецький «замкнув дугу», заклавши аналогічний бастіон на Хортиці як «філіал» мальтійського (ширше на цю тему див.: Наливайко Д. Козацька християнська республіка: Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам'ятках. — К.: Дніпро, 1992). Наявність на ті часи досить жвавого торговельного, воєнного й культурного українсько-іспанського обміну наші історики вже констатували (див., напр.: Степанів Я. Португалія, Іспанія та Україна: Стежками небуденних зв'язків XVI—XVII ст. // Україна: Наука і культура. — 1991. — Вип. 26. — С. 153-158), але до серйозного порівняльного вивчення двох орденів, мальтійців і запорожців, діло наразі не дійшло.
596
Сверстюк Є. Я любила вік лицарства // Сверстюк Є. Блудні сини України. — С. 195.
597
Як писав про В. О'Коннор-Вілінську Дмитро Антонович (син історика), «вона була релігійною людиною, вірила в загробне життя і там сподівалася зустрічі з Олександром Валеріяновичем (Вілінським. — О. З.)» (Цит. за: Хорунжий Ю. Шляхетні українки. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2003. — С. 182). Питання, яку релігію треба було сповідувати, щоб не вважати самогубство перешкодою для зустрічі на небесах (вже ж не ортодоксально-християнську!), Д. Антонович делікатно оминає.
598
Кузякина Н. Леся Украинка и Блок. — С. 136—137.
599
Смолина Н. А. Дон-Жуан: версии Пушкина и Леси Украинки (дискурс-анализ). Див.: http://www.niurr.gov. ua/ukr/dialog_1999/Smolina.html
600
Пор. з листа Лесі Українки до матері від 19.07.1895 р. про смерть М. Драгоманова: «Він поліг на полі чести, в останній день читав свою останню лекцію…» [10,310], — тобто це той самий лицарський ідеал «почесної смерти», про який мовилося вище.
601
Цит. за: Снєгірьов Г.
