Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

чоловіка, на плечах якого сиділи з обох боків птахи. Праву руку, із складеними двома пальцями, старий підняв вгору. Дослідники вважають, що це персонаж із давніх мадярських міфів або легенд. Інші персонажі, можливо тієї самої історії, — люди, звірі — були зображені на решті бляшок до цього пояса. У поховальних обрядах використовували маски або пластини, якими закривали рота і очі. Таким чином, вважалося можна запобігти поверненню душі в тіло — а це могло стати джерелом лиха.

Вважалося, що вмістилищем душі є голова і вона має бути похована біля могил предків. Тож із походів намагалися повернути голову небіжчика (або хоча б скальп), якщо не вдавалося привезти і поховати тіло. Відомі поховання черепів у супроводі інвентарю. У випадку, коли і цього не вдавалося робити, влаштовували кенотафи, в яких були кістки тварин — сліди обряду жертвопринесення на честь небіжчика. Іншим способом переправити душу на батьківщину була кремація — таким чином вона могла полишити тіло і полетіти до предків.

Діти Одіна (вірування готів)

Оксана Гопкало

Джерела. Історичні праці

Готи — плем’я східногерманського походження. Інформацію про вірування давніх германців містять праці пізньоримських та ранньовізантійських істориків: «Германія» римського історика I–II ст. Корнелія Тацита, «Про походження та діяння гетів» ранньовізантійського історика VI ст. Йордана, «Війна з готами» ранньовізантійського історика VI ст. Прокопія Кесарійського, «Франкські хроніки» Григорія Турського (VI ст.) та Фредегара, «Історія лангобардів» Павла Диякона (VIII ст.), «Церковна історія народу англів» Беди Преподобного (VIII ст.).

У стародавніх піснях, а германцям був відомий тільки цей спосіб збереження минувшини, германці славили народженого землею бога Туїстона — прабатька людини, Манна, — істоти, з назви якого походить визначення його подвійної двостатевої сутності. Манн є єдиним предком германців, від нього пішли родоначальники трьох груп германців: інгевонів, які мешкають поблизу Океану, посередині — герміонів та інших — істевонів.

Германці шанували Меркурія, Марса, Геркулеса та Ізіду. У певні дні Меркурію приносили людські жертви. Марса та Геркулеса задобрювали тваринними жертвами. Частина свербів роблять жертвоприношення Ізіді — культу чужоземного походження. Германці вважають, що велич богів не може бути обмежена всередині стін, так само не може бути передана в людському образі, тому присвячують їм діброви та гаї, які називають іменами богів.

Вони надзвичайно схильні до віри у прикмети та ворожіння за допомогою жеребкування. З гілки плодового дереву вони нарізають невеличкі шматочки, на які наносять спеціальні знаки. Потім викидають отримані дерев’яні фішки на білосніжну тканину. Після цього жрець племені, якщо ворожіння проводиться для всього загалу, або батько родини — для вирішення питання родини, тричі дістає дерев’яну плашку і тлумачить її зміст. Якщо ворожіння мало негативний зміст, повторне ворожіння цього ж дня суворо заборонялося, якщо позитивний — воно мало підтвердитися в інший спосіб — спостереженням за птахами. Пророкування робилося за співом або польотом птахів. З метою прогнозування використовували також і коней. Білих коней вигодовували у священних дібровах та гаях. Задля віщування коней запрягали у священну колісницю. Її супроводжували жрець та ватажок племені, які мали спостерігати за іржанням та пирханням тварин. Передбачення, отримане у такий спосіб, вважалося найбільш надійним, оскільки коні в уяві давніх германців виступали посередниками між богами та людьми. Результат майбутньої війни германці прогнозували, спостерігаючи за битвою полоненого із ворожого племені з одноплемінником, кожен з яких до того ж користувався звичною зброєю.

Під час прийняття важливих рішень ватажки племені та жерці брали до уваги місячний цикл: найбільш прийнятним для цього вважалися молодик та повний місяць.

Лангобарди та сусідні з ними племена (ревдігни, аніони, англії, варіни, евдоси, сварони) вклоняються матері-землі. Вона відвідує людей та втручається в їхнє життя. Цій богині присвячено священну діброву, в якій зберігається віз, накритий покровом із тканин. Торкатися цього возу дозволено тільки жерцям. Коли богиня прибуває до священної діброви, жрець супроводжує віз, запряжений коровами. Місцевості, які відвідала Богиня, святково вбираються. Тоді настає загальне святкування, лад і спокій. У ці дні воїни не беруть до рук зброї, діє заборона на використання залізних виробів — їх ховають. Фінальним актом богоявлення є очищення у віддаленій й укритій від сторонніх очей водоймі. Життя рабів, які приймають участь у цьому дійстві закінчується на дні цього озера. Таємничість і страх, який породжує візит Богині, оскільки ніхто з тих, хто бачив або брав участь у ритуалі омовіння, не лишається в живих, посилюють віру.

У германського племені наганарвалів показують діброву, освячену давнім культом. Керує ним жрець, перевдягнений жінкою. Що ж до богів, яких в ній вшановують, то їх можна порівняти з римськими Кастором та Поллуксом — нерозлучними братами-близнюками.

Естії поклоняються праматері богів і як символ цього культу використовують зображення вепра.

Священною вважалася у германців клятва. За Амміаном Марцелліном, ватажок західних готів Атанаріх, зв’язаний страшною клятвою ніколи не ступати на римську землю, для укладання мирної угоди зустрічається з римським імператором Валентом в човні посеред Дунаю. Згодом, порушивши священну клятву, перебуваючи в Візантії, Атанаріх раптово помирає. Про це повідомляє Йордан.

Історична праця «Про походження та діяння гетів» Йордана містить свідчення про те, що готи вшановували Марса жорстоким культом жертвоприношення полонених, вважаючи за потрібне задобрювати бога війни пролиттям людської крові. Йому присвячували першу здобич, на його честь на деревах розвішували трофеї. Утім пізніше, протягом третього розселення готів на Понтійському морі, готи стали «більш людяними та освіченими» [Iord. 41, 42]. Очевидно, Йордан говорить про християнізацію готів[89].

Подробиці релігійного життя придунайських готів змальовано у «Житії святого Савви Готського». Це історія духовного подвигу та загибелі християнського місіонера Савви, яка сталася, наймовірніше, під час гоніння на християн після каральної експедиції імператора Валента 367–369 рр.[90] Мешканці готського села, що сповідували язичництво, мали вживати в їжу м’ясо жертовних тварин. Публічна відмова християнського місіонера слідувати язичницьким правилам призвела до його загибелі. Готи-язичники, намагаючись захистити іновірця, брехали про його місцезнаходження й найчастіше за все клянуться Дунаєм.

В деяких пізньоантичних творах засвідчені нещирість і підступніть готів, які використовували зовнішні ознаки християн на свою користь. Так, наприклад, Євнапій Сардиєць повідомляє, що потрапивши до Східної Імперії, готи, усвідомивши повагу римлян до християн, єпископів, монахів, користувалися довірою і пошаною, перевдягаючись монахами. Водночас вони твердо й незмінно зберігали таємниці власної віри.

Про такі самі факти повідомляє Зосим.

Прокопій Кесарійський у «Війні з готами» пише, що готи, будучи християнами, зберігали язичницькі традиції: приносили людські жертви й проводили інші язичницькі ритуали, займалися ворожінням.

Григорій Турський в «Історії франків» засуджує франків, які робили зображення лісів та вод, тварин та птахів, вшановували їх як богів та приносили їм жертви [Greg. Tur. Franc. 2.10].

Археологічні джерела про вірування готів

Якщо вважати носіїв культури Черняхів—Синтана-де-Муреш (далі — ЧСМ) готами, а це начебто не викликає сумнівів — то судити про їхні вірування можна за особливостями поховального обряду. Загальновідомо, що черняхівський поховальний обряд біритуальний, тобто представлений кремаціями та інгумаціями. Кремації розрізняються за способом поховання кальцинованих людських кісток. Їх поміщали просто в землю, викопуючи неглибоку, частіше округлої форми, яму; в горщик чи іншу посудину; в іншу ємність, наприклад, у скриньку;