Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

І тут же, як тільки сказав це, відчув, як серце заболіло, і не його власним болем, а чужим, тим болем, що змушував його десятиліттями йти вперед і намагатися вберегти когось із литовців від біди, врятувати.

Шарль крякнув після першого ковтка — вдоволено.

Кукутіс також пригубив.

— Ого! — очі його округлилися. — Що це?

— «Женевер», — ласкаво пояснив він. — Такий джин, який треба пити без тоніка!

Шарль поліз рукою під плед. Витягнув золотий луїдор, отриманий від Кукутіса перед відплиттям. Простягнув одноногому литовцеві.

— Облиш! — відмахнувся Кукутіс. — Ти через мою дурість мало не потонув і шхуну ледь не втопив! А я навіть не пам’ятаю, звідки у мене ця монета! Може, справді твоя?!

Шарль підніс її до обличчя.

— Ні, у моєї інший герб на звороті був, точніше, там було два герби! Я пам’ятаю! — повільно, втомленим голосом промовив він і позіхнув.

Кукутіс також позіхнув. Помітив, як Шарль заплющив очі, схилив голову на плече, задрімав. Кукутіс простягнув руку до пляшки джина, долив собі. Після двох нових ковтків губи розтягнулися в розслабленій усмішці.

Розділ 112. Фарбус. Норд-Па-де-Кале

Чорний, начищений до сумного блиску похоронний лімузин зупинився біля церкви поруч із присутніми чорношкірими чоловіками та жінками. Всі вони, одягнені, як на президентський прийом, мали вигляд скорботний і водночас стриманий. Немов намагалися стримати свою скорботу.

Андрюс спостерігав за ними з глибини свого сну. Він немов був поруч, немов вирішував, коли саме підійти і стати біля батька Поля, котрий тримав у руках щось довге та загорнуте в блискучу пакувальну фольгу з різдвяними мотивами. Довгий бордовий шалик, двічі обгорнутий навколо його тонкої шиї, ворушився під поривами вітру своїми кінцями, що сягали пояса. Раз по раз відкривалася погляду Андрюса пришита до одного кінця шалика бирка зі знайомими двома літерами «D&G». Темно-синє дороге пальто сиділо на ньому ідеально, як на манекені. Напрасовані штани коричневого кольору поблискували, доводячи, що зшиті вони з вовни альпаки.

Зовні долинули кроки Крістофера, котрий вичовгав у коридор. Андрюс напружив склеплені повіки, щоб не дати собі прокинутися.

І зробив це дуже вчасно. Вже через хвилину він потиснув руку батькові Поля, і після цього вони обійнялися. Ганнібал відвів руку з довгим предметом трохи вбік, притримуючи Андрюса в обіймах вільною рукою.

Кілька гостей підійшли до машини і, коли водій, поважно та церемонно-повільно відчинив задні дверцята лімузина, вони вийняли з машини благородну, з полірованого дерева і з бронзовими ручками труну.

Слідом за ними всі присутні зайшли до церкви, де труну поставили на дві підставки перед кафедрою, за якою височів строгий вівтар — білий мармуровий куб із барельєфним вирізаним хрестом. За кубом біля напівкруглої ніші стояла і дивилася скорботно вниз, на присутніх у церкві, Чорна Мадонна Парижа. Чорношкірий священик із товстим псалтирем у руках смиренно чекав свого часу біля кафедри, на якій лежала розгорнута Біблія в шкіряній палітурці.

Четверо учасників церемонії не відходили від труни. Один із них відкрив половинку віка від голови, як вікно для лежачого всередині. Якби його відкрили на вулиці, покійник побачив би небо. Або небо зазирнуло б у його обличчя. Але тут над труною височіло внутрішнє склепіння церкви.

Голос священика лунав спочатку тихо, та поступово він дужчав і ставав чутним, гучнішим. Він служив парастас французькою, та Андрюс раптом дуже здивувався, що мова священика виявилася йому зрозумілою. Може, тому, що ті ж псалми і ті ж молитви раніше чув він литовською.

Андрюс стежив за обличчям чорношкірого священика, одягненого в усе біле. Тільки хрест на його грудях своєю блискучою жовтизною нагадував золото, але золотим бути не міг. Бо золото аж так сильно не блищить!

Служба зупинила час і винесла місце дії з реального світу, з Франції, з Парижа. Ця церква тепер була космічним кораблем, завислим між Богом і Людиною, між небом і землею. «Пілотувала» корабель Чорна Мадонна.

Коли священик скінчив молитися, вже стоячи біля останнього віконця Поля і дивлячись униз у це відчинене «вікно», Ганнібал підійшов до труни і розгорнув довгий предмет, який весь час тримав у руці. Пакувальна подарункова фольга голосно зашелестіла в церкві, і з-під неї з’явився «золотий» ціпок, подарований Андрюсом Полю, ціпок, що відразу нагадав Андрюсові про братів-албанців, про Філіпа, про лікаря, котрий записав його бездомним, і взагалі про Париж, як про далеке минуле, немов виповнилося вже Андрюсові дев’яносто, як Крістоферу, і немов із того часу більше він у своєму довгому, що прослідувало потім, житті, в Париж не повертався.

Ганнібал церемонійно-повільно згорнув фольгу багаторазово і щільний її квадратик засунув у кишеню пальта. Після цього двома руками акуратно опустив ціпок у труну, під ближню до себе стінку, по ліву руку Поля. Присутні підходили до «віконця» труни, прощалися з Полем і з батьком, котрий стояв біля його голови. На обличчі Ганнібала відбивалися занепокоєння та скорбота. Він нервово зиркав на тих, хто підходив до нього, кивав, і тут же його погляд ховався за їхні спини, втікав із церкви через відчинені дверцята церковних воріт.

Відійшли один за одним учасники церемонії від труни та зупинилися по обидва боки коридора, що йшов від воріт до вівтаря, залишивши коридор вільним для учасників жалобної церемонії. Лише Ганнібал ще стояв біля відчиненого «віконця» труни. І четверо помічників чекали команди метрів за чотири. А Ганнібал опустив погляд на підлогу, на свої блискучі гостроносі черевики, знову діткливим поглядом торкнувся церковних воріт, обернувся до гробу, зробив крок і вперся животом у його поліровану стінку. Нахилився над «віконцем», похитав головою, споглядаючи Поля, й абсолютно несподівано поліз руками всередину. Щось поправив на костюмі хлопчика.

Андрюс немов очима Ганнібала побачив Поля востаннє, з руками — звичайними руками — в рукавах новенького костюмного піджака. Жодних слідів від сталевих конструкцій, які Поль був змушений терпіти останні місяці свого життя. І зовсім нормальні, звичайного життєвого кольору кисті з тонкими пальчиками, якими він так хотів грати в шашки!

Ганнібал раптом витягнув з труни «золотий» ціпок і озирнувся на присутніх, перевіряючи їхню реакцію. Вони не висловили нічого ні жестами, ні поглядами.

Батько Поля кивнув людям, котрі стояли за чотири кроки. Ті підійшли. Один акуратно опустив передню частину віка труни. «Вікно» зачинилося. Решта крутили «лопаті» гвинтів, що кріплять віко труни до його нижньої частини.

Ганнібал, спираючись на «золотий» ціпок, повільно попрямував до виходу з церкви. Було видно, як важко йому йти. Він спирався на ціпок