Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

— Смілива дівчина! — уже в спальні, залазячи під ковдру, не стрималася і сказала, що думала, Рената. — Одного викинула зі свого життя, іншого підібрала і повезла до себе! Добре, що ми його хоч попередньо відмили!

— Ну, якщо вона його звідси прибере, я їй тисячу літів подарую! — пообіцяв Вітас.

— Подаруєш їй букет квітів, цього досить! — твердо сказала йому Рената. — Може, це вона тобі за нього тисячу літів дасть!

Розділ 111. Дюнкерк. Норд-Па-де-Кале

Ще ніколи Кукутіс не відчував такого сорому, як минулої ночі. Вже краще б він справді потонув, ніж борсатися посеред Ла-Манша в повній темряві серед хвиль, які якщо і підіймали його у висоту, то не вище, ніж на кілька метрів! І з цієї висоти він щоразу бачив зелену шхуну Шарля, а іноді і його самого в жовтому комбінезоні, котрий то вискакував із рульової рубки, то знову опинявся всередині. Нерозумно було волати несамовито і литовською: «Рятуйте! Допоможіть!» Нерозумно, але він волав. І скільки часу тривало все це? Скільки часу він ковтав морську піну з присмаком нафти чи мазуту, поки згори не вдарив униз на шхуну прожектор гвинтокрила берегової служби? Мабуть, хвилин десять чи двадцять. Спочатку освітив шхуну, а потім потримав кілька хвилин у своєму жовтому яскравому промені і самого Кукутіса. Тоді полетів, але дуже скоро на зміну йому прибув гостроносий і десь удвічі більший за шхуну Шарля помаранчевий рятувальний катер. З борту катера Кукутісу кинули жовтий рятувальний буй на тонкій, але міцній мотузці. Однак підняти Кукутіса на борт катера виявилося завданням непростим. Мокре сіре пальто і тріснута дерев’яна нога, що набралася води, тягнули вниз. А двоє рятувальників у червоному тягнули Кукутіса вгору. Кукутіса підкидало на хвилях разом із цим катером. Врешті, рятувальникам вдалося витягнути бідолаху з води. Вони тут же опустили його в каюту, де повністю роздягли — тільки ногу свою дерев’яну він їм не дав відстебнути. Витерли насухо, дали випити бренді і, закутавши в теплий плед, поклали на ліжко, дуже схоже на ноші санітарів «швидкої допомоги», тільки без ручок для перенесення і на стаціонарних залізних ніжках.

Дідуган лежав, загорнутий у плед, і чув, як крапає, а іноді цівками ллється вниз на підлогу вода з його дерев’яної ноги. Йому було соромно. Так само, як згодом, коли катер завів узяту на буксир шхуну Шарля в портовий канал і вже спокійно, бо хвиль тут не було, відтягнув до причалу рятувальної служби порту.

Там Шарля вже чекала на машині сорокарічна донька, якїй зателефонував про всяк випадок знайомий рибалка, що став свідком несподіваного відплиття зеленої шхуни у відкрите море. Він також знав прогноз погоди, цей свідок, але його не спокушали золотим луїдором, і тому вирішив він, що Шарль або з’їхав із глузду, або несподівано напився. Фантазія у свідка виявилася небагатою. Але слова «ти схибнувся!», сказані на адресу Шарля його донькою, Кукутіс цього раннього ранку чув разів зо двадцять.

Дівчина вперто не хотіла садовити замотаного в плед Кукутіса в своє «вольво», але врешті-решт Шарль її таки вмовив. Не забули забрати у рятувальників і важкий чорний пластиковий мішок для сміття, в якому лежали мокре сіре пальто та інший одяг одноногої жертви шторму, що не відбулася.

— Жінок треба терпіти, — повторював собі Кукутіс в машині. — Особливо якщо ти не правий! А ти ж не правий! — шепотів він собі. — Тому жінок треба терпіти...

— Це ти якою мовою бурмочеш? — спитав Шарль, котрий сидів поруч, також замотаний у плед.

— Литовською.

— І що ти там бурмочеш? — поцікавився він слабким, без справжнього бажання отримати відповідь на своє запитання, голосом.

— Дурнем себе називаю, — сказав Кукутіс неголосно, не бажаючи, щоб донька Шарля, кермуючи машиною, його почула.

— А як буде литовською «я — дурень»?

— Aš durnius!

— Aš durnius, — повторив Шарль литовською й усміхнувся. — Aš durnius!

— Ні, — не погодився Кукутіс, але раптом задумався, ще раз подивився уважно на Шарля і кивнув. — Так, ти також дурень! — додав.

Удома донька Шарля мовчала. Тільки невдоволено зиркала, як тягнеться за Кукутісом по дерев’яній підлозі коридора і далі, в кімнату з каміном, мокрий слід.

Вона поставила навпроти каміна два крісла, а між ними — маленький журнальний столик. На столик поставила дві склянки та пляшку. Допомогла Шарлю сісти в одне крісло, а от Кукутісу допомагати не стала. Він сів сам.

Зате донька господаря шхуни швидко запалила в каміні дрова, і тепло, хвилясте, проникливе, ніжне, дотяглося до рук одноногого мандрівника.

— Ви мій одяг посушіть! — попросив її Кукутіс.

— Ти з нею обережніше, — прошепотів йому голосно, щоб вона чула, Шарль. — Вона у мене суддя!

Донька хотіла було щось сказати у відповідь, але стрималася. Тільки рухи її стали різкішими, але суть рухів Кукутісу сподобалася. Вона різко нахилилася над столиком між ними, відкоркувала пляшку і налила їм по півсклянки прозорої, трохи жовтуватої рідини.

До носа долетів теплий запах спирту з присмаком горілих липових дров.

У цей момент ніяковість на кілька хвилин облишила Кукутіса. Він розмотав ноги з пледа, відстебнув дерев’яну від кукси і тут же сунув руку в «чашечку» ноги.

— Слава богу, не промокли! — промовив він щасливо.

— Що не промокло? — обернувся до нього Шарль.

— Документи, — пояснив Кукутіс і кинув погляд на доньку Шарля, котра все ще стояла поруч. — А можна попросити у вас цеберку й якусь підставку, щоб можна було ногу підсушити біля вогню?

Він підняв незвично важку дерев’яну ногу, показуючи, що має на увазі. З неї тут же пролився на підлогу струмінь води.

Жінка важко зітхнула і вийшла. Повернулася з відром, шваброю та дерев’яною газетницею. Поставила її збоку від ка­міна.

Кукутіс нахилився, приміряв ногу до газетниці: вона якраз добре лягала між двома бортиками.

— Ідеально! — сказав він задоволено і переклав ногу підбором у відро. Зайнявся перевіркою скриньок і ніш. Щоразу, коли висував чергову шухлядку, на дно пластикового відра лилася вода. Деякі скриньки заклинило через множинні тріщини, які пройшли згори до низу.

— Далеко я на ній тепер не дойду, — з жалем промовив Кукутіс, оглядаючи тріщини.

Донька Шарля вийшла. Дрова потріскували у вогні, ставало все тепліше.

— А куди тобі тепер? — спитав закутаний у плед Шарль, обережно взявши в руку склянку.

— Додому, в Литву! — Кукутіс глянув на вогонь. — З такою