Читати книгу - "Заручені"

Ідучи, він усе дивився вперед, сподіваючись і водночас побоюючись зустріти кого-небудь: і справді, ступивши кілька кроків, він побачив чоловіка в сорочці, який сидів на землі, прихилившись спиною до ясминової огорожі, за всіма ознаками — божевільного. За його виглядом, а також за виразом обличчя Ренцо здалося, що то начебто Жервазо, бідолашний дурник, який був за другого свідка в нещасливій вилазці. Проте, підступивши ближче, він мусив переконатися, що то був якраз Тоніо, котрий привів тоді з собою Жервазо. Він зостався живий, але чума, позбавивши його як фізичної, так і духовної сили, виявила на його обличчі і в кожному русі непомітні, доти приховані риси схожості з дурнуватим братом.

— Боже мій, Тоніо! — вигукнув Ренцо, спиняючись перед ним.— Це справді ти?

Тоніо підвів очі, навіть не ворухнувши головою.

— Тоніо! Ти мене не впізнаєш?

— Коли вже вона візьметься за когось, то вже візьметься,— відповів Тоніо та так і залишився з роззявленим ротом.

— І тебе не минула, бідний Тоніо, еге? То ти мене зовсім не впізнаєш?

— Коли вже вона візьметься за когось, то вже візьметься,— повторив нещасний з дурнуватою усмішкою. Побачивши, що від нього годі домогтися чогось більше, Ренцо рушив далі, засмутившись іще дужче. Та ось із-за рогу будинку з'явилось і попрямувало йому назустріч щось чорне, і в ньому він одразу впізнав дона Абондіо. Той ледве ступав, важко спираючись на ціпок. І в міру того, як священик підходив, по його блідому, змарнілому обличчю й по кожному рухові було видно, що і йому довелося пережити свою бурю. Дон Абондіо теж почав придивлятися: здалось йому це чи ні? Як на одежу, то ніби чужинець, але чужинець саме з Бергамо.

«Він — не інакше!» — вирішив подумки дон Абондіо і в пориві прикрого подиву підніс руки до неба, причому ціпок, що його він тримав у правиці, так і завис у повітрі, а з рукавів вистромились худющі руки, що колись ледве влазили в них. Ренцо пішов йому назустріч, прискоривши крок, і шанобливо вклонився, бо ж хоча вони й розстались за обставин, вам відомих, все ж це був і досі його курато.

— Ви... і тут? — вигукнув дон Абондіо.

— Тут, як бачите. Ви нічого не знаєте про Лючію?

— А що б ви хотіли знати про неї? Нічого про неї не відомо. Вона нібито в Мілані, якщо, звичайно, ще на цім світі... А ви ж як...

— Аньєзе жива?

— Може, й так. Тільки хто знає про це? Її тут немає... А втім...

— Де ж вона?

— Вона переїхала жити до Вальсассіни, до отих своїх родичів у Пастуро — ви їх добре знаєте. Там, кажуть, чума не так лютує, як тут. Ну, а ви...

— Мені дуже прикро. А як падре Крістофоро?

— Та його вже давно тут немає. Ну, а...

— Я це знаю, мені писали. Я тільки подумав, чи не повернувся він випадково до нашого краю.

— Та ні, про це нічого не чути. Ну, а ви...

— Це також дуже прикро.

— Ну, а ви, питаю я вас,— скажіть, що ви, ради всього святого, збираєтесь тут робити? Хіба ви не знаєте про наказ заарештувати вас? Легко сказати...

— А мені-то що? У них і так справ по саму зав'язку. Мені забаглося прийти сюди — подивитися, як воно тут ведеться. Отже, анічогісінько невідомо?..

— І що ви хотіли побачити? Нині тут нікого й нічого немає. І повторюю: знаючи, що є оцей дурний наказ про арешт, з'являтися сюди, просто в село, вовкові в пащу,— чи ж не дурість? Послухайте ви старого, який має більше здорового глузду, ніж ви, і який каже тільки через любов до вас: зав'яжіть тугіше свої черевики і, поки ніхто вас не бачив, вертайтеся туди, звідки прийшли. А коли вас уже бачили, то втікайте щодуху. Гадаєте, тутешнє повітря корисне для вас? Хіба ви не знаєте, що вас тут шукали, обнишпорили всі закутки, перевернули все догори дном...

— Ще й як знаю. Негідники кляті!

— То отже...

— Кажу ж вам, що я про це й не думаю. А той — іще живий? Він тут?

— Я вже сказав вам, нікого тут немає. І знов кажу вам — киньте-бо думати про тутешні справи. Кажу вам, що...

— Я питаю: він тут, отой?

— Боже праведний! Говоріть ясніше. Невже після всього, що сталося, ви все ще ніяк не можете вгомонитися?

— Він тут чи ні?

— Годі-бо, його тут немає. Адже тут чума, сину мій, чума! Хто ж це спокійно гуляє в такий час?

— Ой, якби ж то на світі була тільки чума... а щодо мене, то я вже нею перехворів і нічого не боюся.

— Тим більше! Тим більше! Чи ж це не знамення? Коли врятуєшся від такого лиха, то, як мені здається, треба дякувати Господові і...

— А я й дякую...

— І не ходіть напитувати ще біди, кажу я вам. Наслідуйте мій приклад.

— Якщо я не помиляюся, синьйоре курато, вас вона теж не минула?

— Ой не минула, та ще й яка! Ох, і підступна ж вона, клята... Я просто дивом вижив... Подивіться лишень! Бачите, як вона мене розписала. Тепер мені, власне, потрібен спокій, щоб видужати остаточно. Я вже почуваю себе трохи краще... Але, ради всього святого, що вам тут робити? Верніться лишень...

— І що ви оце заторочили: «верніться» та «верніться». Якщо вже вертатися, то краще було б і зовсім не вирушати в дорогу... Ви знай торочите: навіщо та навіщо ви прийшли? Ну, це вже мені таки подобається! Таж я прийшов до себе додому.

— Ваш будинок...

— Скажіть, багато тут перемерло люду?

— Ой! — вигукнув дон Абондіо і, почавши з Перпетуї, подав довгий перелік осіб та цілих родин. Ренцо, звичайно, сподівався на щось таке, але, почувши стільки знайомих імен, був дуже засмучений і стояв з низько похиленою головою, раз у раз вигукуючи:

— Бідолаха! Бідненький! Бідні!

— От бачите! — провадив далі дон Абондіо.— І це ще не всі. Якщо ті, хто цього разу врятувався, не візьмуться за розум і не повикидають із голови всякі дурниці, то неодмінно настане кінець світу.

— Не турбуйтесь: я не збираюсь залишатися тут.

— Ой, хвалити бога, що ви схаменулися! І, звичайно, ви чините слушно, що повертаєтесь