Читати книгу - "Людолови. Том 2"

А Одарка лунко зацокотіла:

— Зглянься, батьку! Зроби хоч перед смертю добре діло, щоб добром поминали тебе козаки, молилися за твою грішну душеньку.

Сагайдачного аж пересмикнуло від такої наївної щирості, а серце знов затріпотіло в грудях, і рясний піт виступив на чолі і на скронях.

— Добре. Зроблю, що треба… А тепер… ідіть, добрі люди, — прохрипів він. — Та покличте до мене когось… Погано мені, - додав він і, захлинаючись, впав на спину.

Баби заметушилися, кинулися по воду, по челядь, а козаки ніяково похнюпилися і навшпиньки вийшли зі спочивальні.

Прибіг старий вартовий козак. Прибігла куховарка з глечиком гарячої кави — знала вже, чим рятувати хворого, коли він задихався. І ніхто не помітив, як увійшов до будинку і попростував до спочивальні крізь порожні покої сотник Брацлавського полку Богдан Балика.

Він щойно приїхав до Києва, і від його киреї ще віяло сосновим духом лісів і морозною холоднечею степу. Як завжди, шумливий і балакучий, ввійшов він до хворого і зупинився на порозі:

— Та що ти, батьку, вилежуєшся?! — весело гримнув він. — Не годиться! Збабився! Їй-бо, збабився, як той королевич.

Сагайдачний повільно сьорбав міцну каву з медом і відчував, як життєдайне тепло приливає йому до серця, і воно відживляється, заспокоюється і вже не хлюпає, як у баклазі вода.

— Добре було б, коли лежав би я, як королевич, — сумно всміхнувся він. — А я саме про тебе думав. Скажи, як з грошима за Хотинський похід? Як із реєстром?

— З грошима? Тю, теж згадав! — розреготався Балика. — Шукай вітру в полі! Ще років зо два доведеться чекати, якщо ми знов станемо потрібні короні, а якщо ні — жаринками сплатять на тому світі, а'мо, й там обдурять прокляті!

— Як-то?! Чому ж ви мовчите? Хоч би мене сповістили! — обурено вигукнув Сагайдачний.

— Та вже говорили, нагадували, — знизав плечима Балика. — До Варшави посилали посольство. Петицію подали королеві. А він нам — дулю.

Кров стукнула в скроні Сагайдачному. Він підвівся, сів на ліжку.

— Тобто, яку дулю? Та він мені дав слово честі, що буде нам милості вдесятеро проти колишнього.

— Так воно й є. До походу мене одного сплюндрували, а тепер вже сотників з десять-п'ятнадцять сплюндровано на Брацлавщині. Така його нам королівська милость. Ми ж зайвого не заправляли. Просили тільки, щоб платню нам збільшили до ста тисяч червінців на рік, бо ж не повикидаєш з війська старих вояків, в десятьох походах порубаних. А який біс піде голову під кулі й шаблі підставляти за півфлорина, бо ж нам, старшині, належить не менш як по тридцять золотих на рік. Та й ще хай сплатять нам збитки, бо ж найбідніший козак вийшов у похід з двома кіньми, а дехто й з трьома. Та скільки ж валок наших пограбували татари! Та скільки ясиру забрав Кантемир! Скільки сіл та хуторів димом розвіяв! А ще просили, щоб дав нам король будь-яку маєтність на шпиталь для калік. І щоб Баришпіль, наш споконвічний маєток, нам повернули, а головне, щоб нас нарешті дійсно нобілітували, бо ще Жолкевський нам голови дурив на комісії обіцянками. А щодо реєстрових, просили, щоб дали лежі їм та приставства, як до походу було, і щоб не виганяли геть з хати на мороз, як зараз робиться по староствах та по дідизнах. Зайвого, бачиш сам, не просили, але й не згоджувалися на зменшення реєстру, бо сам ти геть усю голоту та збігле хлопство з підмайстрами з війська торік повиписував.

Сагайдачний мовчав, приголомшений.

— Ну, а Варшава? — тихо спитав він.

— Що Варшава? Згодилася лише на сплату нам додаткової тримісячної платні, що обіцяв Любомирський. А розташувати нас на лежах і приставствах відмовлено, нібито через неврожай, і вказано спокійно розійтися по домівках, а для вирішення інших питань, буде надіслано знов якихось комісарів, щоб «приборкати буйні ватаги, котрі здіймають зброю навпроти татар». Хіба ж це не дуля та ще й нічим не помащена?!

Сагайдачний безсило відкинув голову на подушку. Знов калатає серце в грудях. Холонуть пальці, губи, обличчя, наче віє на нього морозом з відчиненого навстіж вікна.

А Балика нічого не помічає і веде далі, розпалюючись власною люттю:

— А я, дурень, теж повірив королівським обіцянкам! Подався до свого хутора! Як-то, думаю, щоб учасникові такого походу власної хати не віддали?.. Вдався до воєводи, до каштеляна, до суддів. А вони мені: «Так, але ж з пана Потоцького знято баніцію і анульовано присуд, за яким мусить він повернути вам хутір, бо ж йому, як рятівникові ойчизни, належить велика честь і велика винагорода». А я в тому поході головою не клав?! Я не був тричі поранений? Не голодував? Не мерз? Не гнив від різачки? Ні, любенький: зброєю треба з ними битися, здобувати волю собі! — люто вигукнув Балика й шпурнув шапку на стіл. — А тепер знаєш що робиться? Хлопи наші та підсусідки разом із виписчиками та різним гультяйством знов збираються купами та ватагами, палять панів, та й нашого брата не обминають. Вже сотника Борздику порубано шаблями. Вже Перегрія спалено з родиною. Лютує на всю Брацлавщину Юрко Шибеник, що забив Доліву-Ясенського, а на Ворсклі Корж із Панасом Барилом. Скрізь по селах та по шинках тільки й мови про них.

— Мало я їх… позаторік… на палі садив… — прохрипів Сагайдачний.

І не договорив. Зблідлий до синя, він знепритомнів. Голова його звалилася, й догори стирчав, як у мерця, гострий кадик…

Балика скрикнув на весь голос і, перекинувши стілець, кинувся по челядь. За дверима почулися голоси. То Настя з Хомою верталися з церкви.

— Ой, що тут скоїлося!.. — кинувся до ліжка Причепа. — Лікаря! Швидше лікаря!

На зойк його прибіг Ле-Куртьє і почав робити хворому штучне дихання, потім розтиснув йому зуби ножем і влив якісь краплі. Зсунувши брови, суворий, мовчазний, метушився лікар над гетьманом і тільки за півгодини полегшено випростався.

— Живий. Але quelle canaille l'а mis dans cet etat?[370] — спитав він, гнівно дивлячись навколо. — Я казав: нікого не пускать. Кто тсе зробів?

Мовчав Балика, чухав потилицю і непомітно відступав до дверей…

Місячне сяйво — на обмерзлих шибках. Три блищаки лампад в кутку. Під ліжком шкрябається миша, настирливо й невгамовно. А може, й не миша, а сумніви гризуть серце хворого, точать гострими зубами, аж поки не сточать дотла?

Три місяці терплячого лежання у ліжку, лікування і дбайливого догляду лікаря Ле-Куртьє — все наче змило водою.