Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Аж тут з’явилася велика нагода.

Є ще у нас такі ґазди, що, хоч не є багачами і не заробляють бозна-скільки ні на вирубках чи на сплаві лісу, ні на якомусь підозрілому посередництві, але ще мають що покласти до рота і якось по-людськи вдягнутися. Такі їздять у світ з делегаціями. Мабуть, думають; «Може, принаймні з цього щось вийде?» До кого вже тільки не їздили!

Ми вже згадували, як багато років тому групка гуцульських ґаздів на чолі зі славним Фокою Шумеєм та різьбярем Марком Мегедином поїхала під опікою львівського митрополита до Риму. У делегації до Папи римського, до самого святого Отця! Дехто каже, що там, а не деінде, є пуп землі. Також вважають і багато про це говорять, що дуже добре їхати туди помирати, бо ближче до неба. Невідомо, як воно насправді, але вони поїхали не для того. Поїхав із ними й Андрійко. Відразу собі нафантазував, відразу став говорити і хвалитися, як то він заїде власним конем перед папський двір, як колись пан ватажко Дмитро їздив до християнського цісаря. Це тому потім розповідали брехуни, що Андрійко поїхав до Папи конем через Чорногору, через скелі. Але де там! Вже у Станіславові його притягли до залізної колії й запакували, не питаючи, до такої хати з вікнами, що безперервно крутиться на колесах. Андрійко занепокоївся, правду кажучи, злякався, але не показував цього. Коли хтось став йому пояснювати, що це ніяка нечортяча витівка, він надувся, так ніби знав це здавна: «Го-го, та я на тих коліях знаюся не від нині».

Але під час подорожі він наче помолодів, якась надія грала в ньому, як дзвін. Інші ґазди дивувалися гідно і спокійно, а Андрійко щиро тішився, часом вигукував, мов якийсь хлопчик. У Відні був щасливий побачити цісарський Бурґ і з гордістю згадував, який то гоноровий був наш пан Головач, нищитель панів і вбивця біса, що волів мешкати в себе у скелях на Гутині, а не в самому Бурґуна запрошення цісаря. Як то милий його серцю Дмитрик говорив по-дружньому з цісарем, і той його слухав. У Венеції Фока показував йому місто, палаци й костели, що ніби виросли з моря. «Якось так, як у рахманському краї, тільки що там красніше, бо в горах», – пояснював Андрійко. Врешті у Римі молодий ксьондз, секретар митрополита, показав йому такі величезні церкви і такі страшні образи, що аж тепер Андрійко зрозумів те, про що сам так багато розповідав. Але що і як, то стосується Святого Отця. Тільки з ним можна про це говорити, а будь-хто нехай навіть не питає, і баста!

Андрійко мав поганий язик, часто лаяв панів, священиків також, висміював їх гострим словом, не за свою кривду, лиш за юнаків. Але тут у чужому краї відлетіли образи й жалі. Бо отці-монахи, у яких мешкала делегація, були такі гостинні, навіть лагідні до гостей, наче до дітей. За це Андрійко благословляв їх сердечно і запрошував усіх, щоби приїздили до нього всі разом у гості на Урочисько. А найбільше запрошував старенького брамника, який ледве волочив ноги, щоб поїхав разом із ним мандрувати полонинами, плаями. І постійно марив, як розговориться зі святим Отцем, як розповість йому все-все і про дещо розпитає.

Нарешті пішли на аудієнцію, через брами, сходи, криті коридори, через темні ґанки, через сито пишних військових загонів, які так виблискували, що аж сліпило. Проводили їх озброєні варти, чудесні, як ангельськістражі. У побожному мовчанні, без жодного слова крокували ґазди. Андрійко, не цілком упевнений, що якоїсь миті вони не опиняться на тім світі, волів мовчати, бо якщо у таку мить сказати якесь таке слово… Зайшли до зали аудієнцій. Підлога блищала, була така гладенька, що дехто послизнувся і мало не впав. Удалині сидів на троні засушений старець, що мав гарну голову правильної форми. Благословив їх витонченими руками, сидів і дивився – хто його знає куди…

Після закінчення різних церемоній митрополит відрекомендував своїх овечок. Щось говорив про кожного латинською мовою і злегка посміхався. Папа підняв погляд від землі і подивився на них саме так, як досконалий ватаг на наймолодших ягняток. Ґазди повклякали, а святий Отець уже досить надивився і почав промовляти. Андрійко майже сів на підлогу, відкрив рот, слухаючи, ніби мав п’ять років, і, ловлячи слова, плямкав губами, як молодий пес, що ловить мухи, а вони всі від нього втікають. Потім намагався зрозуміти очима. Сяючим блаженним поглядом дивився на святого Отця. Намагався усвідомити, що оцей старець живе тут із незапам’ятних часів і постійно пильнує вхід до неба. Що у цій гарній, хоч і старій голові  – усі знання про небо, а в цих старечих руках – ключі від царства небесного. Пустить або не пустить, як захоче. Андрійко підхопився, вражений цією думкою: а якщо не пустить? «Нагадай йому, нагадай про небесні сходи, запитай, що зробив з юнаками і з Дмитром». Але заспокоївся. Намагався зрозуміти просто вухами. Говорить, але як? Андрійко знав різні віри і знав, що кожна має свою мову, турецька турецьку, лютеранська лютеранську, а жидівська жидівську. Це так має бути, це мудро зроблено. А в нас? «Оного часу рече Ісус…». А як рече? Виразно нашою мовою, а не іншою. І дивіться, люди: оце наш святий Отець  – чи може не знати християнської мови? Жаль заливав його по горло, по вуха, неначе він тоне, а пліт в останню мить утікає від нього. Віддаляється Папа, віддаляється… Але Андрійко рятувався, як міг, утішав себе: «Ах, який благородний дідок, неможливо надивитися, розмовлятиму з ним до ранку, бо з ким, як не з ним».

Тим часом папа закінчив промову. Андрійком знову шарпнуло. «Скажи, запитай, коли ж, як не тепер?» – раптом щось йому зашепотіло. Чи ж не чорт? Та хіба чорт міг би прорватися крізь ці святі стражі? Усі сторопіли, коли Андрійко зірвався з місця і вмить опинився біля колін святого Отця.

Унизу над блискучою підлогою блищала велика Андрійкова лисина, оточена довгим волоссям, яке виділялося на яскравій червені сердака і якось занадто розкуйовдилося. А на папському підвищенні височіла суха різьблена голова старця з довгим носом і