Читати книгу - "Гра престолів"

з серце-дерева червоними очима,— і наглядайте за його вояками, за Галом, і Квентом, і рештою, і за лордом Амбером, і леді Мормонт, і іншими лордами. І за Теоном, мабуть. Наглядайте за ними й бережіть їх, якщо ваша ласка, боги. Допоможіть їм здолати Ланістерів, і врятуйте батька, і поверніть їх усіх додому.

Богопралісом пролетів легенький вітерець, і червоне листя заворушилось і зашепотіло. Літо ощирив зуби.

— Чуєш їх, хлопче? — долинув голос.

Бран підвів голову. На тому боці ставка, попід старезним дубом, стояла Оша, її обличчя ховалося в тіні листя. Навіть у кайданах дикунка рухалася безшумно, як кицька. Обігнувши ставок, Літо понюхав її. Висока жінка сахнулася.

— Літо, до мене,— покликав Бран. Деривовк нюхнув востаннє, розвернувся й пострибав назад. Бран пригорнув його.— А ти що тут робиш?

Він не бачив Ошу відтоді, як її полонили у вовчому лісі, хоча знав, що вона працює на кухні.

— Вони й мої боги теж,— пояснила Оша.— За Стіною інших богів не знають.

У неї відростало волосся, темно-каштанове й неохайне. Від цього Оша зробилася жіночнішою, як і від простої коричневої сукні з грубого полотна, яку їй видали, забравши в неї шкіряний костюм і кольчугу.

— Гейдж іноді відпускає мене молитися, коли я відчуваю потребу, а я його пускаю до себе під спідницю, коли потребу відчуває він. Мені не шкода. Мені подобається, як пахнуть борошном його руки, і він лагідніший за Стіва,— мовила вона й ніяково вклонилася.— З твого дозволу. Треба чистити горщики.

— Ні, залишся,— звелів Бран.— Скажи мені, що ти мала на увазі, питаючи, чи я чую богів.

Оша довго роздивлялася його.

— Ти їх питаєш, і вони відповідають. Відкрий вуха, слухай, і все почуєш.

Бран дослухався.

— Це просто вітер,— невпевнено сказав він за мить.— Листя шурхотить.

— А хто посилає вітри, ти гадаєш, як не боги? — всілася вона на другому боці ставка, тихо подзвякуючи кайданами. Мікен надів їй на ноги окови, скріплені важким залізним ланцюгом; ходити вона могла тільки маленькими крочками, не маючи змоги ні бігати, ні лазити, ні сісти на коня.— Вони бачать тебе, хлопче. Чують твою мову. А оцей шурхіт — то вони тобі відповідають.

— І що ж вони кажуть?

— Вони засмучені. Твій лорд-брат не отримає від них допомоги — не там, куди прямує. Давні боги не мають сили на півдні. Там повирубували всі віродерева, ще тисячі років тому. Як богам наглядати за твоїм братом, якщо там у них немає очей?

Бран про це не подумав. Це його налякало. Якщо боги не зможуть допомогти братові, яка лишається надія? Може, Оша неправильно їх розчула. Схиливши голову набік, він знову дослухався. Йому здалося, що він чує печаль, але не більше.

Шурхотіння стало голоснішим. До Брана долинули приглушені кроки й тихе мугикання, і з-поміж дерев видибав Годор, голий і усміхнений.

— Годор!

— Мабуть, почув наші голоси,— сказав Бран.— Годоре, ти забув свій одяг.

— Годор,— погодився Годор. Він був мокрий по шию, і в холодному повітрі від його тіла піднімалася пара. Все тіло в нього поросло каштановим волоссям, густим як хутро. Між ногами бовтався важкий і довгий прутень.

Оша з кислою посмішкою втупилася в Годора.

— Ого, який здоровань,— сказала вона.— Або в ньому тече кров велетів, або я королева.

— Мейстер Лувін каже, що велетів більше немає. Каже, що всі вони померли, як і діти пралісу. Від них під землею зосталися тільки старі кості, які час до часу вивертають своїми ралами орачі.

— Хай мейстер Лувін виїде за Стіну,— мовила Оша.— Отоді і знайде велетів, або вони знайдуть його. Он мій брат одну таку вбив. Три метри на зріст, і це ще невисока. Кажуть, вони бувають і три з половиною, і чотири метри. А ще вони люті, волохаті й зубасті, а у жінок такі самі бороди, як у чоловіків, тож їх не розрізнити. Жінки беруть собі за коханців чоловіків з людей, і саме від них і походять напівкровки. Нашим жінкам, яких вони ловлять, гірше. Чоловіки їхні такі величезні, що швидше роздеруть жінку, ніж зроблять їй дитину,— розтягнула вона губи в посмішці.— Але ж ти не розумієш, про що я, правда, хлопче?

— Розумію,— заперечив Бран. Він усе розумів про парування: бачив і собак у дворі, і як огир залазить на кобилу. Однак від таких розмов йому ставало ніяково. Він перевів погляд на Годора.— Повертайся й забери свій одяг, Годоре,— сказав він.— Іди вдягнися.

— Годор,— мовив той і потупав туди, звідки прийшов, пригинаючись попід низьким гіллям.

Він і справді страшенно великий, подумав Бран, спостерігаючи за ним.

— Невже за Стіною і справді є велети? — невпевнено запитав він Ошу.

— І велети, і ще гірші за велетів, лордійчуку. Я намагалася пояснити це твоєму братові, коли він мене допитував, і йому, і мейстру, і тому усміхненому хлопчині Грейджою. Коли здіймаються холодні вітри, люди відходять від своїх багать — і вже не повертаються назад... а якщо й повертаються, то це вже не люди, а блідавці з блакитними очима й холодними чорними долонями. А чого, ти думаєш, я втекла на південь зі Стівом і Гейлі й рештою тих дурнів? Манс гадає, він зможе з ними битися, милий бравий упертюх, так наче білі блукальці — звичайні собі розвідники, але що він розуміє! Хай називається королем-за-Стіною, скільки заманеться, але він просто ще один старий чорний ворон, який злетів з Тінявої вежі. Він і не нюхав зими. А я родилася там, дитино, як і моя мати, і її мати, і мати її матері, родилася серед вільного народу. Ми все пам’ятаємо,— Оша підвелася, побрязкуючи кайданами.— Я намагалася сказати це твоєму лорду-братові. От навіть вчора, побачивши його у дворі. «Мілорде Старк»,— гукнула я до нього дуже ввічливо, але він подивився крізь мене, а той пітний бовдур Великий Джон Амбер відштовхнув мене з дороги. Ну й нехай. Я носитиму свої кайдани й триматиму язика на припоні. Людина, яка не слухає, не почує.

— Розкажи мені. Роб послухає мене, а я розповім йому.

— Чи послухає він тепер? Побачимо. Але все одно скажіть йому так, мілорде. Скажіть йому, що він веде військо не в той бік. На північ він мав би вести своїх мечників. На північ, не на південь. Чуєте мене?

Бран кивнув.

— Я скажу йому.

Але