Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Після багатьох переговорів і кількох змін у рукописі — Солженіцина умовили додати у повість принаймні одного «позитивного героя» і формальне засудження українського націоналізму — повість нарешті потрапила до Хрущова. Той підтримав її публікацію. Він навіть похвалив її, сказавши, що вона написана «в дусі XXII з’їзду партії», а це, судячи з усього, означало, що, на його думку, твір буде працювати проти його ворогів. Нарешті, у листопадовому 1962 року числі журналу «Новый мир» вона з’явилася друком. «Пташка вилетіла! Пташка вилетіла!» — як кажуть, кричав Твардовський, отримавши коректуру.

Спочатку повість викликала надзвичайно схвальні критичні відгуки, не в останню чергу тому, що вона точно відповідала запитам моменту. Літературний критик «Правды» висловлював сподівання, що «боротьба проти культу особи і далі сприятиме появі творів щораз вищої художньої цінності». Літературний оглядач «Известий» писав, що Солженіцин «проявив себе справжнім помічником партії у священній і життєво важливій справі — боротьбі з культом особи і його наслідками»[1882].

Однак не зовсім такою була реакція звичайних читачів, які протягом кількох місяців після публікації «Одного дня Івана Денисовича» надсилали авторові гори листів. Близькість повісті до нової партійної лінії не справила великого враження на колишніх табірників, які писали Солженіцину з усіх куточків Радянського Союзу. Для них величезною радістю було прочитати правду про їхні власні почуття, про те, що самі вони пережили. Люди, які боялися сказати навіть слово про пережите своїм найближчим друзям, раптом відчули себе вільними. Одна жінка так згадувала про своє враження: «Мене душили сльози. Я їх не приховувала, бо все це, що вмістилося у небагато журнальних сторінок, було моїм, справді моїм, — кожен день з 15 проведених у таборах років».

Один лист до Солженіцина починався так: «Дорогий друже, товаришу і брате…» Далі йшлося: «Читаючи Вашу повість, я згадував Сівую Маску і Воркуту… морози і бурани, удари і приниження… Коли читав, я плакав — це все знайомі люди, з моєї бригади… Ще раз дякую! Будь ласка, продовжуйте в тому ж дусі — пишіть, пишіть…»[1883]

Найсильніше враження повість справила на в’язнів у тюрмах. Леонід Сітко, який у той час відбував свій другий термін, почув про «Один день Івана Денисовича» у далекому Дубравлагу. Коли до табірної бібліотеки надійшов примірник «Нового мира», начальство тримало його в себе цілих два місяці. Нарешті отримали його і зеки: вони читали повість вголос, щоб могло чути відразу багато людей. Сітко згадує, що зеки слухали, «не дихаючи»:

«Коли було прочитане останнє слово, настала мертва тиша. Дві-три хвилини — і вибухнуло! У кожному — своє, болюче, пережите… в махорковому диму говорили без кінця…

І запитували: чому надруковано?»[1884]

Справді — чому? Здається, запитувати про це почали і самі партійні начальники. Можливо, чесне зображення Солженіциним табірного життя — це було для них занадто: повість була ознакою надто швидкої зміни, її поява була надто швидкою для людей, які все ще боялися, що наступними покотяться їхні голови. Чи, можливо, вони вже стомилися від Хрущова, боялися, що він зайшов надто далеко, використовує твір Солженіцина для виправдання своїх дій. Справді, невдовзі після публікації повісті Солженіцина, у жовтні 1964 року, Хрущова було зміщено. Його наступник Леонід Брежнєв був лідером партійних реакціонерів, настроєних проти змін і проти «відлиги» неосталіністів.

У будь-якому разі, очевидним фактом є те, що після публікації повісті консервативні сили почали з дивовижною швидкістю згуртовуватися. «Один день Івана Денисовича» вийшов друком у листопаді. А в грудні, через кілька днів після зустрічі Хрущова з Солженіциним, на якій генеральний секретар особисто поздоровляв письменника, — голова новоствореного ідеологічного відділу ЦК Леонід Ільїчов виступив перед 400 письменниками і митцями у Спілці письменників. У цьому виступі він сказав, що радянське суспільство «не слід розхитувати й ослаблювати, прикриваючись боротьбою з культом особи…»[1885]

Швидкість, з якою відбувалися зміни, відображала подвійність ставлення Радянського Союзу до своєї історії — подвійність, яка ніколи не зникала й існує і сьогодні. Якби радянська еліта погодилася, що розповідь про Івана Денисовича правдива, то це означало б визнання того, що невинні люди зазнавали безглуздих страждань. Якщо табори були трагедією, абсурдом і марнотратством, то це означає, що і весь Радянський Союз був тим самим. Для будь-якого радянського громадянина — чи то представника еліти, чи простого селянина, була і залишається тяжкою думка, що життям керувала брехня.

Після певного періоду коливань — кілька виступів за, кілька проти — нападки на Солженіцина стали масовішими і серйознішими. Раніше я згадувала про обурену реакцію, як в’язнів, так і тюремників, на те, що Іван Денисович намагається уникнути тяжкої праці. Але звучала і «піднесеніша» критика. Критик «Літературной России» Лідія Фоменко звинуватила Солженіцина в тому, що йому не вдалося «повною мірою розкрити діалектику того часу». Іншими словами, Солженіцин засудив «культ особи», але не вказав шляху до кращого майбутнього і не подав «доброго» героя-комуніста, який в кінці перемагає. Цю критику підхопили інші, а дехто навіть спробував виправити помилки Солженіцина у літературній формі. «Повість про пережите», «правильний» табірний твір Бориса Дьякова, надрукований 1964 року, зображає працьовитих і вірних партії радянських в’язнів[1886].

Коли повість Солженіцина було подано на здобуття найвищої радянської літературної відзнаки — Ленінської премії, нападки на нього стали ще суворішими. Зрештою вдалися до тактики, яка застосовуватиметься і в подальшому — особистих образ. На засіданні комісії з нагородження Ленінськими преміями перший секретар ЦК ВЛКСМ Сергій Павлов встав і звинуватив Солженіцина в тому, що він тікав від німців під час війни, а після війни був засуджений за кримінальні злочини. Твардовський змусив Солженіцина надати довідку про реабілітацію, але надто пізно. Ленінська премія дісталася іншій книжці, про яку найкраще сказати, що її добре забули, а офіційна радянська кар’єра Солженіцина-письменника закінчилася.

Він продовжував писати, але жоден з його наступних романів не друкувався у Радянському Союзі — принаймні легально — до 1989 року. 1974-го його було вислано з СРСР, і зрештою він оселився у штаті Вермонт у США. До епохи Горбачова тільки невелика група радянських громадян — ті, хто мав доступ до самвидаву чи таємно провезених примірників західних видань, читали «Архіпелаг ГУЛАГ» — історію табірної системи, написану Солженіциним.

Проте Солженіцин був не єдиною жертвою консервативної реакції. Коли посуворішали нападки на «Один день Івана Денисовича», у літературному світі розгорнулася і ще одна драма: 18