Читати книгу - "Теорія літератури"

схемою тільки автор (центр) може сам визначити зміст/значення свого твору. Певним центром є так само твір, або художній твір, по відношенню до нехудожнього твору (листа, чернетки, щоденника, аж до рахунків за прання білизни тощо). Аналіз творчості письменника найчастіше ґрунтується на аналізі його шедевра чи шедеврів. Все інше традиційно відходить на периферію. Аналіз епохи найчастіше відбувається як аналіз шедеврів.

Боротьба з «автором» як нелеґітимним центром почалася давно, власне, її на початку 10-х років XX віку розпочали ще російські формалісти, які перевели погляд з автора на твір, а з літератури на літературність. Наступний крок у цьому напрямі здійснили вчені Празького лінґвістичного кола.

Уже в 20-х роках під впливом лінґвістичної теорії Фердинанда де Сосюра і російських формалістів сформувався своєрідний семіотичний структуралізм Празького лінґвістичного кола. Поглиблений аналіз художнього твору привів його вчених до погляду на твір як на певну структуру, що складається з численних взаємозалежних компонентів. Поміж цими компонентами існують домінантні та марґінальні компоненти. «Домінантою є той компонент твору, що урухомлює всі інші компоненти і визначає зв’язок між ними»[1039], — зазначає Ян Мукаржовський у статті «Мова поетична і мова літературна» (1932). Домінанта надає творові динамічної єдності. Компоненти є актуалізованими і неактуалізованими. Неактуалізовані компоненти немовби непомітні, неважливі, другорядні. В поезії відбувається постійний процес актуалізації певних компонентів. Актуалізація порушує схему, за допомогою автоматизації художнє явище схематизується. По суті, відбувається постійне комбінування між елементами домінантними та марґінальними. Усякий елемент є функцією, автор твору залишається поза контекстом аналізу, тим часом «структура є сукупністю усіх елементів…»[1040]

Однак справжня розправа з автором, витіснення його за межі істинного вивчення літератури сталися в структуралізмі. Спочатку Ролан Барт оголосив смерть автора і запропонував на зміну поняття автора — поняття письма («Смерть автора»). Потім Мішель Фуко перевів автора у функцію дискурсу («Що таке автор?»).

Власне, дискурс, на думку Фуко, є тим поняттям, яке може зруйнувати всі великі і малі центри літератури, а також інших гуманітарних наук, котрі ґрунтують свої дослідження на текстах (історія, філософія та ін.). Автор стає лише функцією дискурсу.

Фуко належав до тих філософів (Гайдеґер, Ґадамер, Дерида), для яких, при всій відмінності поглядів та методологій, не існувало універсальних ідей та істин. Він не просто намагався уникати універсальних визначень, навпаки, весь пафос його наукової діяльності полягав в історизації, конкретизації абстракцій. Одна з таких абстракцій — людська натура. Інша — знання. Ще одна — розум.

Під впливом Дериди й Фуко питання «центральності/марґінальності» продовжує залишатися одним із ключових теоретичних питань у сучасному літературознавстві. Про це свідчить велика кількість наукових праць, у яких вчені торкаються окремих аспектів проблеми вже не в філософському, а в літературному вимірі.

Марґінальність в інтелектуальній історії

Відкриття марґінальності зробило справжній переворот у способі осмислення історії ідей. Наприклад, традиційним способом характеристики французького Просвітництва був аналіз творів Вольтера, Дидро, Русо, статей французької Енциклопедії тощо. Йшлося завжди про елітарну, вершинну перспективу. Тим часом в епоху Просвітництва (як і в інші епохи) існували так звані низові перспективи, розгляд яких доповнює, а часом навіть радикально змінює розуміння епох, розглянутих лише з елітарного погляду або з вершинної перспективи. Погляд на епоху знизу, занурення у її підпілля стало своєрідним методологічним переворотом. Як пише американський історик Роберт Дарнтон, «в інтелектуальній історії розкопки нижніх шарів вимагають нових методів і нових матеріалів, вимагають не заглиблення у філософські трактати, а пошуків в архівах»[1041]. В одній із найвідоміших своїх праць він вивчив літературні низи передреволюційної епохи у Франції, бульварні романи, пасквілі, доноси, поліцейські досьє, писані авторами, які ніколи не мали шансу прославитися, а відтак стали активними учасниками революції. Він також дослідив спосіб життя, соціальний статус письменника, філософа в епоху так званого «високого Просвітництва» не на типовому прикладі пізнього Вольтера, а на прикладі кар’єри Жана-Батиста-Антуана Сюара, забутого нині автора другої половини XVIII століття. Його цікавило не лише те, що писав Сюар, але й те, як і з чого він жив. Неважко здогадатися, що між цими двома сторонами існував певний зв’язок. Приклад Сюара дозволив побачити ті деталі системи літературного життя в суспільстві «старого режиму», які ніколи не цікавили дослідників. Якщо Сюар був втіленням «високого Просвітництва», або його інтеґрації в панівний клас, що, по суті, означало виродження, то на протилежному боці соціальної драбини перебували сотні літературних паріїв, забутих, часто безталанних літераторів, які ніколи не спромоглися вибитися в люди і пристрасно ненавиділи існуючий лад. Саме вони в перспективі стали рушіями революції. Запропонований Дарнтоном погляд знизу дав змогу в новому світлі представити Французьку революцію, котра підняла літературні низи, допомогла їм скинути «світ» і посісти важливі посади при новому режимі. Однак це ще не головний висновок статті. Останній полягає у переосмисленні джерел революції. На думку Дарнтона, це не філософські твори Вольтера та інших філософів, які цілком комфортабельно інтеґрувалися у вищий світ «старого режиму», а невдоволення літературного дна. Поки філософи «жиріли у вольтерівській церкві, революційний дух перейшов до худих і голодних мешканців літературного дна, до культурних паріїв, котрі, в злиднях і приниженні, створили якобінську версію русоїзму. У грубих памфлетах літературного дна революційними були і пафос, і смисл. В них дістала вираження пристрасть людей, котрі ненавиділи старий режим усім серцем, хворих на ненависть до нього. В цій утробній ненависті, а не у витончених абстракціях ситої культурної еліти, знайшла свій голос крайня якобінська революційність»[1042].

Погляд Дарнтона викликав численні дискусії. Крім того, його шляхом пішли дослідники інших епох і культур. Наприклад, російський історик Віктор Живов дослідив російське шістдесятництво XIX століття як марґінальну культуру, з якої виріс феномен російської інтеліґенції. На його думку, шістдесятництво було субкультурою, головну ознаку якої становило відчуження. Відчуження, на його думку, «це відношення непричетності або протистояння панівній (у суспільстві в цілому або в тому чи іншому його соціальному зрізі) культурі як сукупності способу життя, типу освіти, світогляду, узвичаєнь і забобонів тощо»[1043]. Вчений робить ще одне цікаве спостереження, яке можна поширити за рамки дослідження шістдесятництва і феномена інтеліґенції. Йдеться про те, що «марґіналізація окремих шарів культури, яка, зрозуміло, супроводжується і марґіналізацією носіїв певних культурних цінностей, видається однією з найважливіших характеристик культурного розвитку в імператорський період»[1044]. Можна продовжити цю думку і сказати, що всякий тоталітарний тиск і реґламентація суспільного і культурного життя викликають марґіналізацію певних його шарів, яка в перспективі відіграє вирішальну роль у кардинальних змінах цього життя.

Літературознавство постмодернізму

Класична праця постмодерного літературознавства — книжка французьких теоретиків