Читати книгу - "Діти Дюни"

У цьому знанні містилося розпізнання страшної дійсності — Гиді. Усеохопність цього знання її ослабила. Для переднародженої не існувало можливості втечі. Вона постійно, упродовж усього дитинства, змагалася з найстрахітливішими предками, тимчасово здобуваючи піррову перемогу. Знала свою особистість, але не мала імунітету від випадкового вторгнення тих, хто жив у ній своїм віддзеркаленим життям.

«Колись і я буду такою», — подумала вона. Ця думка пройняла її холодом. Іти й розпорошуватися крізь життя дитини, що вийшла з її ж таки лона, вриваючись і хапаючись за чужу свідомість, аби додати собі квант переживання.

Страх переслідував її усе дитинство. Тривав до пубертатного віку. Вона змагалася з ним, ніколи не просячи допомоги. Хто був здатен збагнути, яка допомога їй потрібна? Не її мати, яка ніколи не могла повністю відігнати примари вироку Бене Ґессерит: переднароджені були Гиддю.

І прийшла ніч, коли її брат самотньо відійшов у пустелю, шукаючи смерті, віддаючи себе Шай-Хулудові, як повинні робити сліпі фримени. Упродовж місяця Алія вийшла заміж за Полового майстра-мечника, Дункана Айдаго, ментата, якого мистецтво тлейлаксу повернуло з мертвих. Мати втекла назад на Каладан. Полових близнят законно віддали під опіку Алії.

І вона стала правити як регентка.

Тиск відповідальності витіснив давні страхи, а вона широко розкрилася назустріч своїм внутрішнім життям, потребуючи поради, занурюючись у транс прянощів у пошуку візій-проводирів.

Криза сталася в день, схожий на багато інших днів весняного місяця Лааб, погожого ранку в Муад’Дібовій Твердині, з холодним вітром, що віяв із полюса. Алія все ще носила жовтий траурний одяг безплідного сонця. Упродовж кількох останніх тижнів вона дедалі сильніше відкидала внутрішній голос своєї матері, яка зазвичай глузувала з приготувань до Святих Днів, що саме надходили й що зосереджувалися довкола Храму.

Внутрішня свідомість Джессіки слабшала, слабшала… і врешті зникла з безликим побажанням, що краще б Алії зайнятися роботою над Законом Атрідів. Нові життя почали голосно вимагати свого моменту у свідомості. Алія відчула, що вона відкрила бездонну яму, з якої, наче рій саранчі, здіймалися обличчя, аж доки не зосередила увагу на комусь, схожому на бестію. То був старий барон Харконнен. Страшенно обурена, вона криком запротестувала проти цього внутрішнього гамору, добившись тимчасової тиші.

Того ранку перед сніданком Алія пішла прогулятися садом, що на даху Твердині. У новій спробі виграти внутрішню битву вона намагалася опанувати свою свідомість за напучуванням, яке дав дзен-сунітам Хода:

«Відкинувши драбину, можна впасти й угору!»

Але відблиск ранкового сяйва на кліфах Оборонної Стіни постійно її відволікав. Садові стежки заросли пружною пух-травою. Відвівши погляд від Оборонної Стіни, вона побачила росу на траві — рослини всотали всю нічну вологу. У краплинах роси Алія відбивалася безліч разів, наче з нею гуляло багато людей.

Від цього розмноження у неї пішла голова обертом. Кожне відображення несло відбиток якогось обличчя з її внутрішнього багатолюддя.

Вона спробувала зосередитися на тому, що підказувала трава. Рясна роса розповіла їй, як далеко зайшла екологічна трансформація на Арракісі. Клімат цих північних географічних широт ставав дедалі теплішим, кількість вуглекислого газу в атмосфері збільшувалася. Алія згадала, скільки нових гектарів буде засаджено зеленими рослинами цього року, а зрошення одного гектара вимагало тридцяти семи тисяч кубометрів води.

Хоч як вона намагалася привернути свої думки до насущних речей, однак не в змозі була відігнати акулу — юрбу, що кружляла довкола неї.

Поклала долоні на чоло й притисла їх до нього.

Учора ввечері храмова варта привела до неї в’язня, щоб винести йому присуд. То був якийсь маленький темнолиций чоловічок на ім’я Ессас Паймон. Він начебто працював за плату на менший Дім Небірос, що торгував святими артефактами й дрібними декоративними виробами. Насправді ж Паймон був відомий як шпигун ДАПТ, завдання якого полягало в оцінюванні річного збору прянощів. Алія саме мала намір вислати його до підземель, коли він голосно запротестував проти «несправедливості Атрідів». Це загрожувало йому негайним смертельним вироком через повішення на тринозі, однак Алію вразила його відвага. Отож вона суворо заговорила зі свого Престолу Правосуддя, намагаючись його залякати, аби він розповів більше, ніж сказав її інквізиторам.

— Чого ж наш збір прянощів так цікавить Добропорядний Альянс? — зажадала вона. — Розкажи нам, і ми тебе помилуємо.

— Я лише дізнаю`сь про те, на що існує попит, — відповів Паймон. — Нічого не знаю про те, що діється з плодами моєї праці.

— І для цього дрібного зиску ти перешкоджаєш нашим королівським планам? — наполягала Алія.

— Королівська влада ніколи не вважає, що ми теж можемо мати плани, — відпарирував він.

Алія, вражена його відчайдушною відвагою, промовила:

— Ессасе Паймоне, ти працюватимеш на мене?

На його обличчі з’явилася похмура посмішка, і він сказав:

— Ви мали намір знищити мене без жодних вагань. Що ж такого нового й вартісного в мені з’явилося, що воно стало потрібним вам?

— Проста й практична риса, що має вартість для мене, — відповіла вона. — Ти відважний і працюєш на того, хто більше заплатить. Я можу заплатити більше, ніж будь-хто в Імперії.

Він назвав значну плату, яку вимагав за свої послуги, однак Алія засміялася і назвала суму, яку вважала більш прийнятною, і, без сумніву, куди більшу, ніж він будь-коли отримував раніше.

— І, звичайно, докину ще дар твого життя. Мені здається, що ти надаєш йому ще вищої вартості, — додала вона.

— Домовились! — вигукнув Паймон, і, за знаком Алії, його вивів храмовий Магістр Призначень, Зіаренко Джавід.

Не минуло й години, — Алія саме готувалася покинути Залу Правосуддя, — коли раптом прибіг Джавід і сповістив, що було почуто, як Паймон бурмоче фатальні слова з Оранжистської Католицької Біблії: «Maleficos non patieris vivere».

«Чарівниці не зоставиш при житті»[14], — переклала Алія. Такою була його вдячність! Він — один із тих, хто змовляється проти її життя! У нападі люті, якої в неї досі ніколи не було, Алія наказала негайно стратити Паймона та вислати тіло негідника до храмової чавильні, де принаймні його вода матиме якусь цінність для святинних сховищ.

І всю ніч темне Паймонове обличчя переслідувало її.

Вона випробувала всі свої штучки, аби позбутися його образу, що вперто її звинувачував. Декламувала Бу Джі з фрименської Книги Креоса: «Нічого не діється! Нічого не діється!» Але Паймон прослідував за нею з втомливої