Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Те, що усвідомлення загострюється, відчувається буквально в повітрі; квантитативні методи є тут одним із наслідків. До раціонального висвітлення фактів, які раніше викликали неясний неспокій, належить фотографія. Звісно, світлина не може змінювати речі, але вона доводить, що змінилася свідомість.

Відповідальність також має різні сторони; вона була б неповною, якби на неї впливали тільки наслідки шкоди. Подорожній, який сидить перед кав'ярнею в Каїрі, може прийти до висновку, що пророк є майстром прогібіціонізму, адже повна відмова від алкоголю тримається вже століттями. Але той самий подорожній, прибувши до Александрії, зіткнеться з цілими зграями торговців, які, зокрема, пропонуватимуть також наркотики — від сигарет із коноплею до настоянки кантаридіну[110]. Це давній закид законодавству Мухаммеда, адже, забороняючи вино, воно сприяє споживанню опію й гашишу, а також заохочує до сексуальних ексцесів.

Те, що загальні заборони мають свої тіньові сторони, виявилося і під час прогібіціонізму в Сполучених Штатах, коли значно зросли злочинність і корупція. Очевидно, людина має сильну й незнищенну потребу не лише стимуляторів, але й певної дози, яка викликає сп'яніння. Рішення, яке намагався передбачити Белламі[111] у своєму романі «Погляд назад, 2000–1887» (1888), не заторкує суті проблеми. В його утопічному світі до страв додають дрібку засобу, який непомітно позбавляє алкоголь своєї притягальної сили, тож потреба його споживання навіть не виникає.

Тут помилка криється в тому, ніби спрага п'яниці є своєрідним голодом на рідке. Але ж його можна було б швидко втамувати, якби за ним не крилося щось інше, а саме потяг до духовнішого світу. Такий голод годі втамувати, як і будь-яку метафізичну потребу, й саме цим пояснюється ненаситність. До того ж відмірювання порцій суперечить самій суті сп'яніння. Цей голод слідує за надлишком, який розбухає і зберігається, супроводжуючи заміну звичайного світу на святковий.

Ранні початки

Із першим сп'янінням, як і з першим коханням, підліток стикається випадково; ці зустрічі не передбачені жодним планом. Капели Діонісія й Афродіти можуть стояти в храмі Фортуни.

У північних країнах бога вина заміщає пивний король Ґамбрінус — пізнє й на надто вдале збагачення Олімпу. Такі фігури виникають там, де ще зберігається достаток, але основи опиняються в тумані. Цього Ґамбрінуса ми бачимо на картинах Нідерландів; його дух домінує на натюрмортах на всю стіну, де зображені ринки й святкові кухні, а також бенкети, на який головує бадьорий старигань або «бобовий король[112]». Безперечно, це лише один із регіонів, де проводяться такі яскраві видовища, здатні справити глибоке враження. Так, у «Фавні й сільській родині[113]» все стає магічним, охопленим земними духами й кентаврами.

Кожне свято, якщо воно заслуговує так називатися, має на меті наближення до містерії. Це вдається більшою або меншою мірою, залежно від господарів свята. Вакх давніх римлян є вже пониженням, послабленням порівняно з Діонісієм. Недаремно в середньовічних студентських піснях надається перевага комбінації «Вакх і Ґамбрінус».

Ключі до містерії можуть бути грубі й делікатні. В цьому плані вино навряд чи можливо перевершити; воно надає святкового доповнення до того, що є життєво необхідним, до хліба насущного.

Натомість містерія залишається тією самою, так само як тією самою залишається Афродіта, хай би в якій подобі вона поставала. Палати залишаються затемненими; те, що вони приховують, людина пізнає через притчі, спілкування, зустрічі. Навіть там, де вона відчуває і передчуває єдність, усе залишається притчею позачасових сил у часі.

Це стосується і сп'яніння. Воно не може усунути час, зате для посвяченого може подати час у новій перспективі, коли він здається вкороченим або розтягнутим. Щось сильніше наближається до нього. При цьому посвяченого охоплює радісне подивування, як тих селян, яких навідав фавн, а ще страх і смуток. Усе це написано на обличчі гуляк, і тим дивнішим є наш час, який хоче бути часом — і не більше, часом — і нічим іншим.

Ґамбрінус є грубіяном серед господарів свята, так само як грубим ключем є пиво. Це засвідчує вже та роль, яку відіграє сама кількість чистого напою. Тож Ґамбрінус є значно меншою мірою нащадок Олімпійців, ніж скандинавські аси, ці несамовиті любителі медовухи. Тут ми доволі рано натрапляємо на змагальні святкування як низький різновид симпозіумів (грецьких бенкетів). Коли Тор зі своїми цапами вирушив до чарівного замку велетня Утґарда-Локі[114] та зупинився в нього, йому було подаровано ріг, гострий кінець якого впирався у дно світового океану, й після того як Локі зробив три ковтки, настав відплив.

Але все це, як я вже казав, не заторкує містерій. Навіть Валгалла і Олімп — то лише підвищення, алегорії. Так само й у палацах Ґамбрінуса та на його осінніх святкових лугах крізь гамір юрмищ гуляк чутно ще щось — щось незбагнене у веселощах, що виникає тоді, коли з'являється сам бог Фрейр[115]: і там також зустрічаються наближення і входження.

Ми чекаємо на поїздку до Везерберґланду[116]: «Вандерфоґель[117]»; то було десь 1910 року неподалік від Порта Вестфаліка[118]. Пригадую, що вранці ми відвідали пам'ятник кайзеру. Група школярів з Вунсторферської околиці налічувала чоловік дванадцять. Вони мали двох провідників; одного звали Вернер, а іншого — Роббі.

На той час «Вандерфоґель» була організацією, яку педагоги почасти толерували, а почасти підтримували; у кожній школі вищого ступеня була місцева група. Ідеали були розпливчасті, визначалися радше почуттями, ніж самою справою, та були позбавлені академічних, військових чи політичних намірів. «Бути в дорозі» — романтично мандрувати, готувати їжу, сидіти навколо вогнища, співати, напинати намети, ночувати в стодолах: таким чином можна було дещо здобути, але ще більше розгубити.

Важливішим був постійний обмін думками й судженнями під час довгих мандрівок та перед сном. Деякі з цих розмов закарбувалися на