Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Так що ти відчуваєш, коли я торкаюсь до тебе так?

- Нічого. І все одночасно, помножене до безмежності. – хлопець ковтає слину і продовжує, - тобто я відчуваю відразу.

Я знову проводжу язиком по його шиї, пальці опускаю до його кишені, поцілунками піднімаюсь до його підборіддя, цілую біля таких спокусливих губ. Легенько, повільно тягну телефон з карману, намагаючись поцілунками завадити йому відчути мою крадіжку, майже невагомо проводжу кінчиком язика по контуру його нижньої губи і от телефон в моїх руках. Опускаюся знову до підборіддя і боляче його кусаю.

- Ну і  хто з нас брехун? – в моєму голосі більше немає спокусливих нот і я відходжу від хлопця на безпечну відстань.

Алекс намагається повернути мене в свої обійми.

- Ну так як відчуття, Алекс? Хто тепер брехун?

- Звісно ти, я нічого не відчув, - хлопець поступово приходить до тями.

- Ти дійсно нічого не відчув, - махаю перед його обличчям своїм телефоном з тріумфуючою посмішкою. – А тепер я хочу додому.

- Ти ще й маленька злодюжка, - хлопець перекидає мене через плече і несе до машини.

- Я сама піду, відпусти.

Але Алекс мене не послухався. Добравшись до машини, опускає мене на сидіння, пристібує пасок. Обходить машину і сідає за кермо. Ми мовчки сидимо в машині і я вмикаю радіо. Грає стара, але така прекрасна пісня. “I just died in your arms”. Спостерігаю як за вікном ми майже проїжджаємо ліс.

Цього вечора брехунами ми були обидва. Але я ніколи не зізнаюся йому в цьому. Які емоції його дотики викликали. Я дійсно ледь не померла в тому лісі в його обіймах. Дивлюсь на Алекса. Він виглядає спокійним, помітивши мій погляд, хлопець дивиться на мене і посміхається так щиро. Алекс щасливий, в його очах ще видніється слід тих бісенят. Якщо порівняти його сьогодні в кіно і зараз в машині, дві абсолютно різні людини. Той похмурий Алекс мені не подобався, я звикла бачити його зі зухвалою посмішкою і викликом в очах.

- Ластівко, тобі не холодно? Якщо змерзла можеш взяти мою куртку на задньому сидінні або можу ввімкнути піч.

- Ні. Дякую.

Мені стає ніяково біля нього наодинці в салоні авто. Мене рятує дзвінок телефону. Повертаю його екраном до мене. Том.

- Привіт.

- Привіт. Ти вже вдома?

- Майже, ми в пробку потрапили.

- Вибач, що я тебе не відвіз додому, а довелось прохати Алекса. Мені дуже шкода.

- І мені шкода, - брешу я, - але здоров’я собаки було важливіше. Як вона?

- Все нормально. Моя мати має звичку перебільшувати. Їй здалося, що собака забагато спить. Але з ним все добре. Які в тебе плани на завтра? Може сходимо ще на одне побачення? Погуляємо в парку, посидимо в кафе?

- Чудова ідея. Я повністю вільна і згодна на ще одне побачення.

- Круто. Я заїду за тобою о четвертій. До зустрічі, Ліві.

- До зустрічі.

Скасовую виклик і боковим зором дивлюсь на Алекса. Його вуста міцно стиснуті, на його обличчі грають жовна, руки вчепилися к кермо до білих кісточок на пальцях. Проте він мовчить.  На те і краще. Хлопець зупиняється біля мого дому. Виходжу з машини, готуюсь закрити двері.

- На добраніч, Алекс. Дякую, що підвіз і показав те гарне місце.

Сам хлопець на мене навіть не дивиться, його погляд спрямований поперед себе на дорогу. Я закриваю двері і Алекс дає по газам і от я вже сама стаю на тротуарі.

Втомлено видихаю, направляючись у дім. Про все я подумаю завтра.