Читати книгу - "Казки, Олександр Гребьонкін"

Назад Маргарита крокувала по засніженому гаю. Під каблучками чобіток поскрипував сніг. Місяць золотою мискою навис над світом.

Маргарита йшла і співала пісеньку про старого ліхтарника.

Ліхтарник гарний виглядом...

А лавок скромний ряд

прикритий сніжним килимком,

І ліхтарі горять.

А він все ходить там і тут,

З жердиною в руках,

І тихо запалає трут

В ліхтарних пелюстках.

Горять вогні фіалково,

Надії маяки.

Родилася мелодія

Нема навкруг туги.

Летять сніжинки в розовій

І синій тихій млі.

Прикрашена морозами

Вся радість на землі.

Їй самій ставало затишно і радісно від цієї пісеньки, і тривога кудись йшла.

Ось і її дім з вежею і похилим дахом, з якого звисають блискучі бурульки. На них виблискували іскорки зірок.

На трьох стовпах біля будинку застигли мертві ліхтарі. За залізною огорожею починався сад, що потопав у снігу. Старе розлоге дерево простягло довгу гілку майже до самого будинку. Ця гілка була видна у вікні її спальні і, здавалося, дерево простягає свої руки.

А ось усередині дому було порожньо і моторошно.

У кімнаті, де висіла старовинна зброя та лицарські обладунки, тихо цокав годинник. Маргарита розвела вогонь у каміні, зігрілася, а потім довго дивилася у віконце.

Далеко над деревами височів старий замок, і миготіли вогні у вікнах.

Свічки тремтіли, полум'я в каміні гуло. Кіт Філіп терся об ноги і муркотів.

02.

Наступного дня Маргарита зібрала розкішне світле волосся у високу зачіску і одягла найкращу сукню кольору червоних пелюсток.

Ранок був морозний. Чорні птахи погукували, стрибали з гілки на гілку, сухо обсипався сніг.

Чорний віз із закритим верхом з’явився раптово  з-за повороту. Маргарита була замислена й не чула тупоту копит. Вона ледве встигла ступити вбік, послизнулась і впала в кучугуру.

Поки вибиралася і обтрушувалась від снігу, до неї підійшла людина середнього віку з довгим волоссям. Світлі очі її здавались каламутними.

- З вами все гаразд? Добре, що під колеса не попало...

- Це вам потрібно обережніше їздити! - сердито відповіла Маргарита. - Летите, ніби на пожежу!

Він вислухав ще кілька гнівних тирад від Маргарити.

- Подивіться, що з моєю сукнею! Поділ весь мокрий...

- Давайте я вас довезу, куди вам потрібно. Прошу вас, сідайте, - промимрив незнайомець.

Заспокоївшись, вона пояснила похмурому незнайомцю, що прямує до замку.

Почувши про це, чоловік стьобнув коня, і кабріолет рушив. Довговолосий чоловік не говорив жодного слова. Маргарита теж мовчала, помічаючи, як швидко обірвався ліс і почалися поля графа, щільно вкриті снігом, наче білим саваном.

- Ви служите у графа? – спитав нарешті незнайомець, бо далі мовчати було незручно.

– Ні. Я взагалі навіть не знаю його, - примирливим тоном відповіла Маргарита.

Їй раптом стало тепло та затишно у цьому возі. І людина, яка керувала конем, уже не здавалася такою гидкою.

Вона розповіла про лист графа, про виклик у замок.

Незнайомець ще більше насупився.

- Граф цей – небезпечна людина. Ви знаєте, що у його володіннях зникають дівчата? - сказав він повільно, наче видавлюючи з себе слова.

- Так, про нього ходять різні чутки. Але що мені робити? Ви не перший мені про це кажете. Але граф - сеньйор наших земель, я повинна коритися йому.

На якийсь час незнайомець замовк, а потім вимовив тихо, ніби заздалегідь відчував відмову:

- Дозвольте я дам вам пораду. Будьте уважні. Найкращий спосіб убезпечити себе – відволікти та звабити. Згадайте про це, коли буде потрібно.

Маргарита нічого не відповіла.

Попереду з'явилися старі стіни замку, зарослі чагарником і деревами, накритими снігом, наче наметом.

- Я не прощаюся, - сказав незнайомець.

- Ще чого! - здивувалася Маргарита.

-Тут за поворотом є шинок «Веселий дятел». Його тримають мисливці графа. Я зачекаю вас там.

- У цьому немає потреби, - сказала Маргарита, хмикнувши.

Вона попрямувала до мосту через струмок. Взявшись за обручку жінка постукала у ворота.