Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я допоміг тобі, бо ти не мала чого їсти, бо ти хотіла бути тут корисною, хотіла простити це місто. Мені так здавалося. Я подумав, що неправда не завжди кривда, що вона піде усім на користь. Натомість, я бачу, що ти це робиш для невірних цілей. Люди приносять тобі більше, ніж тобі потрібно. І ти все одно береш. Ти ледь дихаєш, серденько. І все одно кличеш нових гостей до хати, забираючи їхні щедрі дари, навіть, якщо це бідняки з останнім мідяком у кишені… Навіщо ти це робиш?
– Це вона все для нього! Вона думає, що як принесе йому гроші, він на неї бодай погляне! – не втрималася Настуня.
– Думаєш, ти йому дуже потрібна? – огризнулась Рута. – Ти взагалі не знаєш…
– Чого я не знаю?
Рута схаменулася. Вона труснула головою, ніби відкидаючи від себе нав'язливі думки і знову лягла на лаву, сторожко озираючись навколо. Отець Никодим і Настуня допитливо дивилися на неї.
– Не важливо. Це все не важливо. Отче, ви дорікали мені, що я зцілюю людей не через любов до них, а через власну вигоду?
– Пам'ятаєш, що я тобі передрікав? Ти маєш слухатися серця, а не розуму.
– Пам'ятаю. І кожен раз, коли вони приходять до мене, такі жалюгідні – просять допомоги, зцілення, я згадую, що вони говорили про мою маму, якими словами називали мене, як убивали мого батька… а потім я підіймаю руку й лікую їх. Я слухаюсь свого розуму, бо якби я слухала серце, вони би всі вже лежали попід дверима моєї хати. Мертві!
Навіть Настуня здригнулася й так і завмерла з ополоником у руці.
– Просто згадай, навіщо ти це робиш, доню. І якщо цілі будуть вірними – ти знайдеш в собі сили.
Рута посміхнулася.
– Мої цілі вірні, отче! – сказала вона й здригнулася.
Із покуття на неї дивилася стара ікона Богоматері. Її дівчина пам'ятала ще з дитинства. Але на мить Руті здалося, що то не Божа мати дивиться на неї, а її власна. Дивиться, осуджує.
Старець вийшов. Але лише переступивши поріг, тут таки повернувся назад, ніби щось згадавши.
– Зайди до Івана Зодчого, – тільки й сказав він, зникаючи за дверима.
– Навіщо?
– Сама зрозумієш, – почулося уже знадвору.
Підбита соболиним хутром шапка, нові жовті сап'янові чоботи, оксамитовий жупан у фантастичні візерунки та розшита золотом делія[19] ввійшли в хату, коли ні Рута, ні Настуня не чекали. Був уже вечір, дівчата вкладались спати, тож вогонь у печі затихав, але на столі ще горіла лучина.
– Прошу, пане? – запитала Настуня, не в змозі розгледіти прибулого.
– Зоре моя, а в нас є чим закусити варенуху? Будемо зараз чоботи обмивати!
– Олесю! – кинулася йому на шию Настуня. – Який ти гарний! Навіть в темряві бачу!
– Такий гарний, що навіть не пізнала? Я тобі теж сукеночку прикупив! – кинув на стіл торбу з ганчір'ям він.
– То може, і мені обновку придбав? За мої ж гроші? – допитливо підняла руді брови Рута, посміхаючись лиш куточком вуст.
– Тобі – ні. У тебе є ряса, і ти в ній – прекрасна. Очей не відвести, яка!
Рута промовчала. Посмішка вмить зникла з її змарнілого обличчя. Олесь був правий – пишні шати їй зараз ні до чого. Але ж як закортіло приміряти бодай нову сорочечку, чи хоч квітчасту хусточку! Та й не в речах справа. Чи ж мало вона зробила для Олеся? Що ж йому вартувало купити їй на базарі пару стрічок чи хоч солодкий бублик?
– То що, паничу, – сказала вона натомість, глитнувши підступаючий жаль. – Коли ти вже злізеш із моє шиї й нарешті опинишся на шиї свого хрещеного?
– Завтра до цирульника й у баню. А потім можна й до хрещеного! – солодко потягнувся він, обіймаючи за стан Настуню й пестячи її гладкий живіт.
І раптом, ніби неумисне, собі під ніс, почав наспівувати відому співанку:
– Не жаль мені того воза, аби дівка була гожа! – хильнув у кухоль варенухи він. – А то руда, ще й погана, візок мені поламала, а я гоя-гер-я!
Починався ранок. Погожий ранок після нічного дощу. Кінські підкови цокали по мокрій бруківці, оминаючи великі калюжі. Ридван рухався Андріївським узвозом угору. Там, на горі, у Верхньому місті, у оточеній гострим частоколом білій кам'яниці, мешкав хрещений Олеся – пан Андрій Литовець. Цок-цок, – відбивали кінські копита. Стук-стук, – відбивало ритм Олесеве серце. Йому було тривожно.
Натомість Настуня напівлежала на розстелених у ридвані хутрах і все роздивлялася свою долоню.
– То як думаєш, моя ручка достатньо тонка й біла, як для пані? Правду кажуть, що в хранцузів вельможі ховають себе від сонячного світла, і через те такі бліді й немічні? Але одразу видко, що то пані, а не якась там покоївка!
– Та замовкни вже бодай на мить!
Олесь зліз на землю, кинувши кілька дрібних монет візникові. За ним важко спустилася й Настуня. Зараз, відгодувавшись і переставши плакати, вона зробилася ще гарнішою. Її овальне личко огортала хустка з тонкого білого полотна, а зверху неї була вдягнена маленька блакитна шапочка з коштовним аграфом. Великий аметист на тому аграфі блищав так само яскраво, як її очі, що просто впивалися в панський маєток.
Вона без слів махнула панським гайдукам, і вони притримали собак. Всі розуміли, що ідуть поважні пан та пані, челядинці схиляли голови й бігли попереду, щоб сповістити господаря про відвідувачів.
А господар наче їх тільки й чекав. Невисокого зросту, круглобокий, убраний по-домашньому просто, він із розкритими обіймами вийшов назустріч хрещенику.
Пан Андрій Литовець усе життя був на службі в ляхів. Останні кілька років провів у Кракові біля самого короля, де й заслужив свої великі статки. Пан Литовець із легкістю перехрестився й прийняв католицьку віру, що не завадило йому тричі одружитися й тричі ж розвестися, а ще видати єдину дочку, Параску, за православного молдавського вельможу. І звісно, пан Литовець геть ніяк не міг забути свого похресника, прямого нащадка свого троюрідного брата Чернецького, котрого хрестив, ще будучи в лоні православної церкви.
Обійнялися, як заведено, сіли за стіл. Випили, мов звичайні козаки, а не пани-шляхтичі, холодної оковитої. Щоправда, закусували такими стравами, що Настуня собі в снах таких не бачила. Доки вона доїдала печеню з шафраном, обсмоктуючи кісточку, Олесь завів нарешті важливу розмову.
– Дядьку Андріє, свого батька я не маю, ви ж мені як рідний, – жалісливо почав він. – Батьку, чи ж знаєте, що на нашому
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням», після закриття браузера.