Читати книгу - "Коронована. Приречена на кохання, Віра Коваль"

Жінка довго дивилися у своє потріскане відображення і глибоко вдихала холодне повітря. Кожна клітина її тіла почувалася жахливо знервованою, а розум не знаходив спокою. Вона не могла просто так підкоритися, не могла дозволити Графу забрати у неї останні шматки свободи. 

Вона знала, що цього разу буде важко. Кожна її спроба вирватися з його контролю виглядала все більш безнадійною. Власне, чи було хоч щось, що ще могло б її врятувати?

Відображення в тріснутому дзеркалі нагадувало їй про всю біль і відчай, з якими вона вже давно звикла жити. Їй було важко зізнатися навіть собі, але вона відчувала, як повільно втрачає контроль над ситуацією. Залишалося лише питання, скільки ще вона зможе витримати. Можливо, саме зараз, коли вона відчувала, що її дії більше не змінюють нічого, їй доведеться знайти новий шлях.

Еля перевела погляд на чоловіка, що тримав відчиненими двері своєї автівки, ніби до нового кола пекла. Суцільна безвихідь. Від нервового перенапруження у неї зашуміло у вухах. Руки і ноги вмить затремтіли. Але зібравши в кулак останні сили та все ж рушила до машини Графа. Вона не сіла. Впала на крісло.

Її серце билося шалено, наче намагаючись вирватися з грудей, а кожен крок до машини був наче крок у безодню. Вона почувала, як її нерви тріщать, як на обличчі виступають сльози. Але коли вона сіла в машину і опустила голову, все навколо стало відчуженим. Її дихання ставало важким, а рука, якою вона притискала до себе сумку, тремтіла від емоцій, що переповнювали її.

Вона сиділа в цьому темному і холодному салоні, в якому все здавалось стиснутим до краю. Кожен звук з вулиці долітав до неї, але її світ був тепер тільки там, де вона не могла знайти порятунку від того, що відбувалося навколо.

Граф мовчки сів поруч, закривши дверцята. Його погляд не відривався від неї, але він був безжальним і суворим, як завжди. Вона не могла витримати цього погляду, бо від нього не залишалося жодної надії на звільнення. Вона не могла навіть подивитися йому в очі.

Кілька секунд тягнулися, немов ціла вічність. Її плечі здригалися, а вона не могла припинити цієї внутрішньої боротьби. Вона так хотіла вибороти свободу, так хотіла просто відчути, що має право на власний вибір, але її сили залишалися прикуто до цього кола.

За хвилину вони зрушили. Цього разу в автомобілі їх було троє. Артем сказав, що привезе друга на теж місце, звідки і забрав – в управління. Еля не звертала увагу на гнітючу тишу. Вона була зайнята іншою справою: втамовувала свій гнів і ховала сльози якнайдалі.

- Слухай, друже. Може, поки не пізно мене твої люди підкинуть. Бо щось не хочеться отримати тріщини на своїй пиці, як на тому склі. 

- Видихни. Елі ж уже випустила пар, чи не так? – Поцікавився Граф і перевів погляд на дружину.

- Спокійнішої за мене і не відшукаєш. – Натягнутим тоном відповіла Островська і стиснула долонями краї своєї сумочки.

 - Ось і чудово. Я хочу підняти тобі трохи настрій. Завтра ми їдемо у весільну подорож. Як тобі така новина?

- Жахлива. – Пирхнула Еля. – Це обов’язково?

- Ні. У тебе є право вибору: або ти залишаєшся вдома, або летиш зі мною на три дні до Цюріха. У мене відрядження. Що там, що тут ти сидітимеш у чотирьох стінах. Я їду туди не розважатися. Але коли звільнюся, зможемо трохи прогулятися містом, спробувати місцеву кухню в ресторанах, сходити на екскурсію. То що обираєш?

- Дарма старався так розмальовувати другий варіант. Я одразу вибрала перший. Скажи, що ти мене не розігруєш! Бо мені досі не віриться почутому. – Вмить повеселішала Еля, коли зрозуміла, що почуте їй не наснилося.

- Мені зараз не до сміху, Ел. У мене проблеми в компанії. Мені треба негайно їх вирішувати. Які можуть бути жарти? – Напружився Загоровьский.

- Це просто чудова новина! Я зможу відсвяткувати свій день народження без тебе. Про кращий подарунок годі і мріяти. – Евеліна радісно зітхнула і відкинулася на крісло.

- Тепер ти знаєш, чому я не поспішаю одружуватися. Ці бестії тільки і чекають, щоб ми з дому чкурнули. – Почувся голос Марченка, який звернувся до товариша за кермом.

- Згоден з тобою, друже. Вони лише і чекають, щоб влаштувати собі свято душі і тіла.

- Але ж один день в рік можна пожити як заманеться? – Поглянула з-під лоба Островська.

- Один день – так. Але не більше. – Багатозначно відповів Артем і поглянув на усміхнену Елю.

Вже за півгодини автомобіль Графа зупинився біля будівлі, де працював Марченко. Наостанок Артем попросив товариша наглянути за Евеліною. Олегові не залишалося нічого, крім того, як пообіцяти. Задоволений тим, що йому є на кого покластися і кому доручити свій найбільший скарб – Граф рушив у напрямку їхнього заміського будиночку. Проте там на них вже чекали. Біля воріт поруч з охороною стояла жіночка і потирала від холоду руки. Еля першою вискочила з автівки і підійшла до неї.

- Добрий день. Ви Зоряна Степанівна? – Спитала Загоровська.

- Добридень. Так, це я. А ви, напевно, Евеліна Володимирівна?

- Саме так. Це я вам вчора телефонувала. Вибачте, що змусила чекати. У нас з чоловіком були справи.

- Я – пенсіонерка, мені нікуди поспішати. – Ласкавим голосом відповіла жінка.

- Прошу. Проходьте. – Евеліна відчинила перед жінкою ворота.

Зоряна Степанівна була жінкою старшого віку, з втомленими, але добрими очима. Її обличчя мало глибокі зморшки, що свідчили про роки важкої праці, але й про життєву мудрість, яку вона здобула за цей час. Вона була невисокою, з трохи округлими плечима. Руки її були кремезними, з поглибленими лініями від довгої роботи, але кожен рух був обережним і спокійним, що надавало їй певного шарму.