Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

З отриманих «Національним фронтом» 720 тисяч голосів близько 600 тисяч припадало на Західну Україну, тоді як Рух подолав бар’єр у 4 % у 20 областях та Києві. Якщо в Криму Рух набрав 6,8 % голосів, то «Національний Фронт» – 0,16 %, у Житомирській області – 10,4 % і 0,7 % відповідно, у Полтавській області – 7,3 % і 0,4 % відповідно, у Миколаївській області – 6,4 % і 0,3 % тощо[180].

У парламенті було сформовано фракцію НРУ, яка нараховувала 48 депутатів. Тим не менш у НРУ розпочалося чітко окреслене протистояння, яке випливало зі скромних результатів на виборах та передвиборчих проблем у партії. Позначилося на цьому також падіння рейтингу В’ячеслава Чорновола: у 1996 році він був 15-тим за популярністю українським політиком, у 1997-му – 13-тим, а в 1998-му – 20-тим[181]. Крім того, влада намагалася вплинути на позицію Руху як єдиної потужної парламентської правоцентристської сили, що не зазнала серйозного розколу. На початку 1999 року більша частина Центрального проводу, яка була одночасно основою парламентської фракції НРУ, оголосила скликання позачергового з’їзду з метою переобрання голови Руху. Відтак Рух постав перед загрозою розколу.

Формально розкол стався на Десятому з’їзді НРУ, який провели противники В’ячеслава Чорновола. Лейтмотивом цього з’їзду стали слова Володимира Черняка: «Тяжко переступати через Чорновола. Але якщо Народний Рух спіткнувся об Чорновола, то треба переступити і продовжити рух. Ми віддаємо належне В’ячеславу Максимовичу – він знамено національно-визвольної боротьби. Він записав своє ім’я золотими літерами на скрижалі історії України. Але якщо вже записав – то відійди і дай можливість записати іншим»[182]. На цих зборах В’ячеслава Чорновола звинуватили в авторитаризмі та позбавили лідерства, головою НРУ обрали Юрія Костенка.

Рухівські «опозиціонери» провели збори з формальним порушенням Статуту НРУ та рішень першого етапу Дев’ятого з’їзду Руху, згідно з якими мав спочатку відбутися другий етап Дев’ятого з’їзду, а вже потім черговий з’їзд. В’ячеслав Чорновіл та його прибічники не визнали Десятий з’їзд легітимним. Так, В’ячеслав Чорновіл зазначив: «…Приводом до мого „повалення“ стало те, що ми… не лобіюємо власних інтересів, не вимагаємо, як інші, грошей за кожне голосування»[183]. Тож, потрактувавши ситуацію як змову певної частини істеблішменту Руху проти нього, В’ячеслав Чорновіл розпочав турне обласними організаціями НРУ. Під час поїздок він роз’яснював членам територіальних осередків Руху суть проблем в організації і закликав обговорити всі суперечливі й дратівливі питання, а також питання про те, хто має очолювати НРУ, на спільному з’їзді, який би представляв увесь Рух. 7 березня 1999 року відбувся другий етап Дев’ятих зборів НРУ, на якому засудили розкольницькі дії окремих членів Руху, закликали рухівців до єдності та підтвердили В’ячеслава Чорновола на посаді голови НРУ.

Після цих зборів В’ячеслав Чорновіл не припинив поїздки в рухівські крайові організації. Випливало, що він реалізує власні плани з відновлення єдності Руху, який мав би бути основою майбутньої коаліції національно-демократичних партій. Проте на заваді виконання цієї місії стала трагічна загибель В’ячеслава Чорновола 25 березня 1999 року в автокатастрофі під Борисполем, що на Київщині.

Треті збори НРУ. Справа наліво: М. Горинь, В. Чорновіл, І. Драч. Київ, 1 березня 1992 р.

Існують різні версії того, що сталося. Небезпідставною видається й та, за якою смертельна дорожньо-транспортна пригода не була випадковістю. Наближалися президентські вибори, а за ними й парламентські. Лідер найпотужнішої національно-демократичної партії В’ячеслав Чорновіл відігравав ключову роль у консолідації міжпартійного об’єднання, яке за умови висунення узгоджених кандидатів виходило що на одні, що на другі вибори з шансом на виграш. Противників такого потужного правоцентристського блоку не бракувало як в Україні, так і поза її межами. Тому загибель безкомпромісного борця за незалежну й демократичну Українську державу була трагічним фатумом.

Ідеї, що пронизують час

Децентралізм, федералізм, місцеве самоврядування

Упродовж останніх двох десятиліть в українському політикумі, науковій спільноті, громадському русі не вщухають дискусії навколо справді неоднозначного питання – федералізації України. Актуалізації цієї теми свого часу посприяв В’ячеслав Чорновіл. Відомий політик включив її до свого ідейного арсеналу ще в період боротьби за незалежність України наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Згодом він став одним із найактивніших її популяризаторів. У цьому питанні він знаходив однодумців і послідовників, проте стикався і з тими, хто не тільки не сприймав, а й категорично засуджував ідеї федералізму. Під їхнім впливом дещо змінювалося артикулювання В’ячеславом Чорноволом цієї ініціативи, адже тривав пошук методів і засобів забезпечення розвитку суспільства. В’ячеслав Чорновіл вважав, що федералізм міг би створити засади для такого поступу.

В’ячеслав Чорновіл звернув увагу на ідею федералізму в 1960-х роках, шукаючи шляхи динамічного розвитку національної спільноти. Ймовірно, ще в студентські часи, готуючи дипломну роботу про відомого українського письменника і громадського діяча Бориса Грінченка, він зацікавився його дискусією з Михайлом Драгомановим, а відтак і його ідеями. Однією з центральних у теоретичному доробку Драгоманова була ідея федерації вільних громад, у якій він убачав досконалу модель державного устрою для гармонійного розвитку особистості.

У другій половині ХІХ століття увага багатьох європейських інтелектуалів була прикута до аналізу явища федералізму, який демонстрував позитивні результати на північноамериканському континенті. Українські інтелектуали не пасли задніх. Наприклад, Микола Костомаров поклав федералізм в основу запропонованого ним майбутнього державного об’єднання – федерації слов’янських народів. У цьому ж напрямку мислили Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський та інші. Перебуваючи в системі координат Російської імперії з її централізмом та придушенням національних рухів неросійських народів, вони розробляли практичні цілі й завдання українського громадсько-політичного руху. Федералізм тоді розуміли як найбільш ефективну і прийнятну систему управління у великих за розмірами державах, засобом протидії бюрократичному централізму, основою прихованої опозиційності до режиму, досконалим устроєм для розвитку громадянського суспільства[184]. Себто федералізацію країни, постання місцевого самоврядування громад розглядали як основу демократизації суспільства на противагу бюрократичній централізації. Тодішні українські апологети федеративних ідей сподівалися об’єднати підросійські українські землі в національно-територіальну автономну одиницю в межах реорганізованої на засадах демократичного федералізму Російської імперії. Набуття незалежності українським народом для одних з них було взагалі неприйнятним, а для інших бачилося можливим у віддаленій перспективі.

В. Чорновіл на фестивалі «Червона Рута». Запоріжжя, 18 серпня 1991 р.

Під впливом ідей федералізму та в дусі прадавніх українських традицій самоврядування розроблялися концепції державного устрою в проектах українських конституцій першої половини ХХ століття. Скажімо, Микола Міхновський у своєму проекті Конституції України «Основний Закон Самостійної України – Спілки народу українського» відтворив Українську державу як спілку дев’яти самоврядних земель, утворених на