Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

основі своїх природних особливостей та окремішності (Чорноморська Україна, Слобідська Україна, Степова Україна, Лівобережна Україна, Гетьманщина, Північна Україна, Підгірська Україна, Горова Україна та Понадморська Україна). Конституційний проект Міхновського передбачав надання широких повноважень землям і місцевим громадам зі збереженням впливу центру на них. У проекті йшлося: «Територія України належиться на праві власності всьому народові українському, себто Всеукраїнській спілці, а не тій або іншій громаді чи землі»[185].

У роки революційних змагань (1917–1921) з’явилися проекти Конституції Української Народної Республіки авторства Отто Ейхельмана та Михайла Грушевського. Проект Ейхельмана передбачав утворення адміністративно самостійних одиниць – земель, об’єднаних у державу[186]. Грушевський також пропонував земельний поділ Української держави, який би ґрунтувався на врахуванні кількості населення. Окрема територіальна одиниця – земля – формувалася б, за його задумом, за умови проживання на певній території понад 1 млн осіб. У цілому передбачалося утворити 27 земель: Волинь, Поросся, Примор’я, Слобідщина, Донеччина та інші. Землям планувалося передати функції місцевого самоврядування, утім, не державної влади.

Федеративні засади державного устрою майбутньої Української держави були прописані також у програмі Організації українських націоналістів 1929 року. Адміністративно-територіальним одиницям рівня краю надавалося право формувати власні представницькі законодавчі органи та свою виконавчу владу[187]. В підготовленому чільним діячем ОУН Миколою Сціборським проекті Конституції України зазначалося, що за умов збереження централізованого державного управління допускаються «здорові форми» децентралізації й участі населення в місцевій самоуправі[188]. Зокрема, громадський діяч бачив державний устрій так: «…Громади, волости, містечка, міста, повіти та вищі одиниці самоуправи користають з права вирішення питань про місцеві добра та потреби в межах своєї території, поскільки державна адміністрація не прилучила певні справи до обсягів свойого ділання. На чолі самоуправи в краях стоять Краєві Ради, що виділяють з себе в характері виконавчих органів Краєві Управи. Догляд за діяльністю Краєвих Рад, Краєвих Управ та нижчестоящих органів самоуправи проводять призначені наказом Глави Держави Краєві начальники, що представляють державну адміністрацію»[189].

Отже, ідеї федералізму були поширені серед українських інтелектуалів – учасників визвольного руху різних ідеологічних поглядів і періодів. Не можна стверджувати, що В’ячеслав Чорновіл у 1960-х – на початку 1970-х років був ознайомлений із різними проектами державного устрою Української держави, адже панівна в Радянському Союзі цензура не сприяла такій можливості. Свою позицію щодо федералізму він формував, осмислюючи реалії федеративного устрою Радянського Союзу та вивчаючи ідеї Михайла Драгоманова, Володимира Леніна та інших.

Аналіз світоглядних принципів В’ячеслава Чорновола в 1960-х – на початку 1970-х років показує, що його не приваблювала драгоманівська концепція перебудови Російської імперії, яка відкидала утворення українського самостійного політичного організму. Михайло Драгоманов, на переконання В’ячеслава Чорновола, був дитиною другої половини ХІХ століття з його інтернаціональними ілюзіями, які так і залишилися маревом. Тому він проголошував принципи перебудови Російської імперії на засадах національних автономій і не більше. «В рамках цієї автономії я вважав і вирішення національного питання в Росії, – писав М. Драгоманов, – висловлюючись таким чином проти всяких сепаратизмів і навіть націоналізмів»[190]. В’ячеслав Чорновіл зауважував суттєву відмінність між своїм розумінням самоврядування і «драгоманівським»: «Для мене – це система устрою всередині Укр[аїни] при безумовн[ій] політ[ичній], економ[ічній], культурн[ій] незал[ежності] У[країн]и (можливо, і в союзі з іншими справді суверенними державами)»[191]. Підсумовуючи свої міркування, В’ячеслав Чорновіл вважав постановку Михайлом Драгомановим національного питання безсумнівно хибною, а його спробу привести український рух до Європи через Росію, а не безпосередньо – наївною і шкідливою[192].

Критикуючи федералізм Драгоманова за антинаціональну спрямованість, В’ячеслав Чорновіл зауважував у ньому певні позитивні аспекти. Насамперед він розглядав федералізм як громадське самоврядування. Поняття федералізму та самоврядування для нього були тотожними. Тому, говорячи про федералізм, В’ячеслав Чорновіл одразу після цього терміна в дужках зазначав «чи самоврядування»[193]. Політик вважав, що самоврядування забезпечить самовизначення особи: «Для мене найсправедл[ивіший] той лад, який хизується не кількістю виробленого товару на душу населення (у ф[ашистській] Нім[еччині] вироблялося, мабуть, не менше тов[арів] на душу, ніж у тодішньому Р[адянському] С[оюзі]), а становищем людини в с[успільст]ві. Гвинтик вона чи відповідальна і повноважна бодай на вузькому відтинку. Я не хочу бути фіктивним господарем країни, я хочу бути д[ійсним] господ[арем]»[194].

З цих міркувань, вважав Чорновіл, самоврядування як принцип внутрішньої побудови держави є вартим уваги. Такий устрій дозволяє не допустити концентрації надмірних повноважень у центрі. У полемічній статті «Як і що обстоює Богдан Стенчук (66 запитань і відповідей „інтернаціоналістові“)», написаній у 1970 році, В’ячеслав Чорновіл причиною недієвості радянського федералізму назвав невідповідність його самій суті поняття «федералізм». Адже радянська модель федералізму була нічим іншим, як надцентралізацією. Централізаторське бюрократичне гальмо стримувало громадську ініціативу, унеможливлювало проведення реформ[195]. Наголошуючи в статті на широкому самоврядуванні, В’ячеслав Чорновіл вбачав у ньому насамперед упровадження економічної самоуправи певних регіонів. Таким чином, його осмислення федералізму (чи самоврядування) полягало у наданні громадянам першою чергою широких прав у сфері економіки та адміністрування, що забезпечують самовияв народу, місцеву ініціативу.

В’ячеслав Чорновіл обґрунтовував свою позицію щодо доцільності запровадження в Україні федеративної системи державного устрою існуванням у єдиному українському національному організмі деяких окремішніх областей з яскраво виявленими з огляду на історичний розвиток відмінностями (кліматичними, господарськими, етнографічними, діалектичними тощо): це Галичина, Закарпаття, Наддніпрянщина, Донбас, Південь, Волинь, Поділля та інші. А тому, на його думку, за умов неодмінного збереження політичної й етнічної консолідації надання певної самостійності мало б посприяти значному економічному, політичному й культурному розвитку держави в цілому і окремих земель зокрема[196].

Вже у нових суспільно-політичних реаліях наприкінці 1980-х років В’ячеслав Чорновіл виніс на громадське обговорення ідею федералізму (чи широкого самоврядування). За словами його сина Тараса Чорновола, перша апробація цієї ідеї відбулася в 1987 році на засіданні Львівського дискусійного клубу[197]. За задумом В’ячеслава Чорновола, висловлення ідеї федералізму було однією з ланок різнопланової боротьби з радянським тоталітарним режимом. У цьому аспекті удар спрямовувався на фіктивний характер радянського федералізму, так звану «добровільну» й «рівноправну» єдність радянських республік. Використовуючи дозвіл влади в рамках політики гласності на дозовану свободу слова, В’ячеслав Чорновіл торпедував ідейні основи радянського «братерства», здавалося, непорушної імперії, яка мала потужний репресивний апарат і військову міць.

З критикою радянської державної системи В’ячеслав Чорновіл звернувся у відкритому листі від 5 серпня 1987 року до керівника СРСР, Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова. У листі йшлося про кардинально відмінний вплив надцентралізації та широкого самоврядування на розвиток суспільства. Про невідповідність радянської риторики про право на самовизначення націй практиці радянського централізму, для якого самовизначення було недоцільним з точку зору інтересів правлячої Комуністичної партії, В’ячеслав Чорновіл висловився в тезах з національного питання у квітні 1988 року. В них він розвінчував міф про так званий справедливий радянський устрій, який сприяє розвитку національних