Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"

Аутсайдери як сіль землі?

Поетика епатажності й спецефекти

Епатаж є одним із подразників та імпульсів суспільних і культурних рухів, він більшою чи меншою мірою присутній у творчій практиці або й особистій поведінці багатьох видатних і не дуже видатних діячів мистецтва й літератури. В актах епатажу можуть поєднуватися як принципове неприйняття суспільних норм, що є або здаються хибними й фальшивими, так і потяг до популярності, жага самоствердження будь-якою ціною, жага красивої гри й дражливих ефектів. Жовта кофта футуристів, «Пощёчина общественному вкусу», «Гвоздь в моём сапоге кошмарней, чем „Фауст“ Гете» (В. Маяковський), нахваляння М. Семенка спалити «Кобзар» — це приклади найпростішого і, можна сказати, дріб'язкового епатажу, спрямованого на «повалення» авторитетів («Сбросить Пушкина с парохода современности» тощо) і суб'єктивну ревізію естетичних смаків. Водночас у мистецтві й літературі всієї Європи кінця XIX — початку XX століття епатажного (хоч і не крикливого) характеру набирало гостре заперечення норм і смаків буржуазного суспільства як соціально і духовно вичерпаного. Епатаж часто був симптомом хвороби або покликом до оздоровлення.

За умов стабілізації радянської системи якась мистецька епатажність могла бути лише строго регульованою — або ж підпільною. Проте найменша «лібералізація» режиму оживлювала потяг до різних форм бодай поміркованого епатажу, бо епатаж — прихований або й одвертий супутник творчої свободи, далеко не завжди навмисний або усвідомлений. І не завжди суспільство тут може бути об'єктивним судією. Часом елементарний здоровий глузд може епатувати рутинну свідомість. Хіба українське «шістдесятництво» не було епатажним не тільки для офіціозу, а й для частини людей старшого покоління? Що вже казати про молодіжні рухи в Європі тієї пори, для яких підкреслена епатажність була принциповою формою заперечення буржуазного благопорядку і претензією на революційність, бодай побутово-поведінчу.

Епатаж прокламує свободу, але має здатність і підмінювати її собою. Щось таке ми бачимо нині в Україні. Він скрізь і всюди — від телешоу до трибун Верховної Ради. Він — найдоступніший спосіб прославитися хай і на півдня. Пригадуєте чеховського героя, який радів, що його збила карета і він потрапив у кримінальну хроніку? Наші герої не винахідливіші. Сірий-сіренький народний депутат летить державним коштом до Вашингтона і заявляє, що він привіз Дональду Трампу проект обміну Криму на Донбас. Безталанний художник улаштовує секс-сеанс перед Верховною Радою, нібито протестуючи проти не знати чого. Журналіст, якому хочеться більшої слави, оголюється на сцені євроконцерту. Селянська сім'я не соромиться свої родинні справи винести на розсуд телеаудиторії…

Душно стає в атмосфері цього всеукраїнського дешевого епатажу, насичуваного щоденними казусами політичного, громадського, суспільного життя і його конфліктами. Але все це — «дурна» епатажність, це життя, яке не знайшло природної форми вираження, не дозріло до творчої акції. Це епатаж випадання з культури. Заперечення культури.

Натомість буває епатаж, що провіщає нове в культурі, нове у світогляді. Хіба свого часу не епатажно прозвучали слова Василя Симоненка до України: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з Тобою говорю»? А слова Миколи Вінграновського на судилищі над літераторами-«формалістами» у Верховній Раді УРСР: «Якщо існує мій народ формально, тоді я справді справжній формаліст»? А «Крик з могили» Миколи Холодного? А перші романи Юрія Андруховича, вірші гурту «Бу-Ба-Бу», чиї «вихватки», судячи з усього, надихали тоді й початківця Сергія Жадана?

Отже, знову до Жадана. Своєю популярністю він не з останнього може завдячувати власній незаперечній артистичній епатажності. Інколи вона виглядає самоцінною, навмисною, навіть настирною, навіть із разючим несмаком, але здебільше за нею — щире неприйняття рутини і чесна життєва позиція (не кажу політична, громадянська, що теж, звісно, є, попри всю незамежованість і неокресленість поетичної стихії).

У певному сенсі (сенсі протистояння канону й рутині) епатажною є сама постать Сергія Жадана, його стрімкий шлях із «неблагополучної» тусівки у велику літературу. Його хвалькуваті гімни «контркультурі» — не просто риторика. Він послідовно ревізує (часом глумливо) систему політичних і звичаєвих понять радянської («совкової») доби та нашої пострадянщини, розгортає своє в'їдливо-іронічне сприйняття їх. Воно маніфестоване вже в отій, відзначеній вище, методі виставляти напоказ священну радянську показуху (в назвах, фразеології, якою забивали нам голову з дитинства, тощо) і залишати її осторонь як пусте, а говорити про зовсім інше, і це інше стає непрямою поетичною полемікою зі спадщиною офіціозу (на пряму публіцистично наснажену полеміку Сергій Жадан виходить не часто, він віддає перевагу складнішій аргументації).

Присмак епатажності є і в отій, уже згадуваній вище, манері «розігрувати» читача, заманюючи його назвами віршів, які насправді ведуть у зовсім інше; і в бурлескному комікуванні навколо «сакральних» радянських понять («соціалізм», «атеїзм», «авіахем» тощо); і в гротескному спрощенні контактів із потойбіччям…

До «системи» епатажного мислення Сергія Жадана можна віднести його «каверзний» (бубабістський?) прийом зіштовхувати лобами, іронічно або кумедно ставити в один ряд як нібито рівновживані й балансівні терміни та поняття, дуже віддалені ціннісно й критеріально, та й стилістично: «хотілося пити й тягло на узагальнення»; «йде підживлення картоплі й дозрівання потенції»; «Я торгуватиму взуттям і натхненням»; «наскільки вистачить сил і сигарет»; «приступи алергії і світової скорботи»; «бомби й ікони, що створюють надійний захист» і подібне. Це звична його манера ефектного мовлення, доведена майже до автоматизму і, здається, не завжди контрольована, бо проскакує й таке, скажімо: «Сліди крові і сперми, пролитих за свободу» (якщо це й не про наше, то все одно — чи добре?).

Може, тут давався взнаки досвід щирих спілкувань із «братвою», хапливої прикольності імпровізацій у молодіжних тусівках. Звідси ж, може бути, і високий показник вульгаризмів у лексиці Жадана-прозаїка. Зрозуміла річ, пишучи про певне середовище, не можна обійтися без його жаргону, а надто ж тому що він колоритний і, сказати б, художньо виразний. Але й потрапляти в його полон, мабуть, не варто: краще бути над ним, а не в ньому. Якщо можна говорити про якісь заслуги у сфері «регулювання» босяцького жаргону, то вони у Сергія Жадана досить помітні й варті уваги лексикографів. Маю на увазі ось що. Українське босяцтво (власне, нині воно далеко не босе), як відомо, вдається до жаргону босяцтва російського, і це неябияк ускладнює завдання українських письменників, якщо хотіти упізнаванно описати відповідних персонажів. Колись давно була, — може, хтось пригадує — така геополітична хохма: Україна аж тоді стане державою, як проститутки та бандити заговорять