Читати книгу - "Черево Парижа"

не розумію. Краще вже сидіти склавши руки. Хотіла б я бачити ці братові мільйони; я просто не вірю в них! Нещодавно я зустріла Саккара на вулиці; він їхав у кареті жовтий-прежовтий. І так похмуро дивився! Людина, що стільки заробляє, не матиме такого вигляду Проте, як там собі хоче, а ми воліємо придбати краще сто су, але використати їх для себе.

І справді, їм жилося добре. В перший же рік по весіллі у них народилася дочка. На них трьох було приємно дивитися. В їхньому домі всього було вдосталь, жили вони щасливо, як того хотіла Ліза, не надривались на роботі. Вона по можливості уникала всього, що могло призвести до неприємностей, дбаючи, щоб їхні дні мирно минали в цьому повітрі, просякнутому запахом сала, в атмосфері добробуту ситих людей. Це був куточок розумного щастя, комфортабельні ясла, де відгодовувалися батько, мати й донька. Тільки Кеню часом журився, згадуючи свого бідного Флорана. До 1856 року він коли-не-коли одержував від нього листи, а потім уже звісток не було. В одній газеті Кеню прочитав, що троє засланців хотіли втекти з Чортового острова, але не дістались до берега й потонули. В поліцейській префектурі, куди він звертався, йому не могли дати точних відомостей; мабуть, висланого брата вже не було на світі. Проте Кеню ще плекав надію. Тимчасом місяці минали один по одному, Флоран блукав по Голландській Гвіані і боявся писати, сподіваючись колись таки повернутися до Франції. Нарешті Кеню почав оплакувати його, як небіжчика, з яким навіть не довелося попрощатись. Ліза не знала Флорана. Вона вміла втішити чоловіка, коли той починав журитися при ній. Вона примушувала його розказувати в сотий раз про свою молодість, описувати велику кімнату на вулиці Руайє-Колар, епізоди того часу, коли Кеню брався вивчати різні ремесла, та як він, одягнений у біле, варив різні смачні страви, тоді як Флоран ходив у всьому чорному. Жінка спокійно і дуже терпляче слухала його.

І раптом серед цих радощів, якими так розумно користувалися і які давали такі добрі плоди, одного вересневого ранку з’явився, як сніг на голову, Флоран. Ліза саме вигрівалася на сонечку, а Кеню, ще заспаний, ліниво пробував пальцем перетоплений учора смалець. Уся ковбасна схвилювалася. Гавар хотів, щоб родичі сховали «вигнанця», як він називав Флорана, трохи роздуваючи щоки. Ліза, блідіша й поважніша, ніж звичайно, повела нарешті Флорана на п’ятий поверх, де запропонувала йому кімнату однієї їхньої продавщиці. Кеню нарізав хліба й шинки. Але Флоран майже не міг їсти: його нудило, паморочилася голова. Він звалився і пролежав п’ять днів у страшній гарячці; у нього починалась нервова пропасниця; на щастя, її вдалося подолати енергійними заходами. Коли Флоран опритомнів, то побачив у себе в головах Лізу: вона нечутно розмішувала в чашці якесь питво. Хворий хотів їй подякувати, але Ліза порадила, щоб він мовчав; вони ще матимуть час поговорити. За три дні хворий уже підвівся. І от одного ранку Кеню піднявся до нього нагору і сказав, що Ліза чекає їх у своїй кімнаті, на другому поверсі.

Кеню займали маленьке приміщення із трьох кімнат і невеличкої комірчини. Спочатку треба було пройти порожню кімнату, де стояли самі стільці, потім невеличку вітальню, де меблі, сховані під білими чохлами, скромно дрімали в півтемряві, бо завіси завжди були спущені, щоб ніжноблакитиий репс не вилиняв на сонці; далі була спальня, єдина жила кімната, з меблями червоного дерева, дуже комфортабельна. Особливо вражало тут ліжко з чотирма матрацами, чотирма подушками, товстим шаром ковдр і пуховою периною,— уособленням ситого сну з повним черевом. То була постіль тільки для того, щоб спати. Дзеркальна шафа, комод з туалетом, круглий стіл під тамбурною салфеткою, стільці, прикриті гіпюровими квадратами, надавали всьому буржуазної пишноти, акуратної і солідної. На лівій стіні, по обидва боки каміна, прикрашеного мідними візами з намальованими на них пейзажами і годинником, на якому позолочений Гутенберг стояв, замислившись і поклавши палець на книжку, висіли в недоладних овальних рамках портрети Кеню і Лізи, написані олійними фарбами. Кеню посміхався, а Ліза мала вигляд надзвичайно достойної дами; обоє були в чорному, чистенькі, прилизані, з обличчями ніжнорожевого кольору. Триповий килим, на якому складні розетки перемішувалися з зірками, лежав на паркеті. Коло ліжка простяглась пухнаста доріжка з довгих смуг крученої шерсті — кропітка робота вродливої ковбасниці, сплетена нею за прилавком. Але серед усіх цих новеньких речей найбільше притягало увагу велике бюро коло стіни справа, квадратне, присадкувате, підновлене лаком, хоч мармурові прикраси на ньому вже давно лупились, а червоне дерево від старості потріскалось. Ліза захотіла зберегти цю річ, що понад сорок років служила дядькові Граделю. За її словами, вона повинна була принести їм щастя. Щоправда, бюро мало вічні залізні закріпи, справжні тюремні замки і було таке важке, що його не можна було зрушити з місця.

Коли Флоран і Кеню зайшли до кімнати, Ліза сиділа, за відкинутою дошкою бюро й писала, виводячи цифри крупним, дуже чітким округлим почерком. Чоловіки сіли. Флоран здивовано розглядав кімнату, портрети, годинник та ліжко.

— Ну,— сказала нарешті Ліза, сумлінно перевіривши цілу сторінку рахунків.— Слухайте... ми повинні скласти вам звіт, дорогий Флоране.

Це вперше вона його так назвала. Взявши списаний аркуш, Ліза казала далі:

— Ваш дядько Градель помер, не залишивши заповіту. Ви з братом — єдині спадкоємці... Тепер ми повинні віддати вам вашу частку.

— Але ж я нічого не вимагаю! — скрикнув Флоран.— Мені нічогісінько не треба.

Кеню, мабуть, не знав про наміри дружини, бо трохи зблід і з досадою глянув на неї. Він щиро любив свого брата, але ж навіщо нав’язувати йому дядькову спадщину? Ще буде час подумати про це.

— Я добре знаю, дорогий Флоране,— говорила Ліза,— що ви повернулись не для того, щоб вимагати те, що вам належить, але справи є справи, і краще покінчити з ними тепер... Капітал вашого дядька становив вісімдесят п’ять тисяч франків. Я записала на вас сорок дві тисячі п’ятсот франків. Ось вони.

Вона показала йому цифру на аркуші паперу.

— На жаль, не так легко оцінити крамницю, реманент, товар, клієнтуру. Я оцінила, як могла, на мою думку, досить високо... В мене вийшло п’ятнадцять тисяч триста десять франків. Отже, вам припадає з цього сім тисяч шістсот п’ятдесят п’ять франків, а всього п’ятдесят тисяч сто п’ятдесят п’ять франків. Будь ласка, перевірте.

Вона чітко вимовляла цифри і простягнула йому аркушик паперу, який він мусив узяти.

— Але ж,— скрикнув Кеню,— ніколи ковбасна старого