Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

У мене не було провідника. У мене був як, що ніс намет. Товста брунатна волохата штука. Я все поглядав на нього. Увесь брунатний і кошлатий, тисячолітній. Як. Я шукав поради, як саме має відбуватися похід — за годинниковою стрілкою чи проти? Є кодекси поведінки. Відстань мала бути п'ятдесят два кілометри. Нерівний рельєф, висотна хвороба, сніг і лютий вітер. Ступнути, потім упасти на землю, випроставшись на повен зріст. Я мав при собі хліб, сир і воду. Я здійнявся на головну стежку. Я не бачив людей із заходу, їх тут не було. Чоловіки, загорнуті в попони, чоловіки в довгих халатах, чоловіки в дерев'яних черевичках, прилаштованих до рук, копили, прилаштовані до рук, щоб, коли повзеш, захищати від гладишів і каміння. Досягти рівня обходу. Триматися скелястої тропи. Один менший чи більший крок і впасти на землю. Випростатися на повен зріст. Я стояв біля намету і дивився, як вони йшли та повзли. То була систематична праця. Вони не виказували запалу чи святобливих хвилювань. Вони просто були рішучі, обличчя і тіла, роблячи те, заради чого вони сюди прийшли, а я споглядав. Там були інші, які стояли та відпочивали, інші говорили, а я споглядав. Я намірявся це зробити, упасти навколішки, випростатися на землі на повен зріст, зробити пальцями позначку на снігові, вимовити декілька безглуздих слів, посунутися на п'ядь до зробленої пальцями позначки, звестися на ноги, звести дух, ступнути, потім знов упасти навколішки. Частини тіла втратять усі відчуття під холодним і різким вітром. Ті, хто прагне цілковитої порожнечі. Ті, зі скошеним чолом і синцями від нагинання до землі, від уклякання, поклонів і биття землі. Я намірявся це робити, ступнути, упасти навколішки, поклонитися до землі, посунутися на п'ядь до зробленої пальцями позначки, вимовляти щокроку кілька слів-нісенітниць.

Він усе нагадував собі, що сподівався робити, і це повторення починало лунати напруженим. А слова можуть перевисловити спогади? Він замовк, але згадував далі. Я бачив його біля намету, високого, простоволосого, закутаного у нашароване дрантя. Я знав, що не мав би його питати, чи він спромігся проповзти годину чи тиждень. Але я реагував на саму дію, сам принцип, наміри людини, такі далекі від моїх власних фрагментарних бачень, річ для інших, тупа і каральна, сповнена суворих традицій і простої шаноби.

Згодом він продовжив їсти і я так само. Мені спало на думку, що моя чутливість до м'яса на виделці цілковито липова. Я не почувався винним, навіть якщо то було м'ясо яка. Я жував і ковтав. Я почав розуміти, що все, у чому я був задіяний, мало на якомусь рівні промовлятися, мало виконуватися, не рушачи слів. Я не міг жувати та ковтати, не думаючи про жувати й ковтати. Чи міг я звинувачувати близнят Стенмарк? Мабуть, можна було звинувачувати кімнату, мою кімнату, інтроспективну коробку.

Він знову на мене поглянув.

— Тонкість сучасного життя. Пальцем можна проштрикнути.

Потім він поглянув повз мене, підвівся зі склянкою, зробив останній ковток, поставив склянку на стіл і попрямував до дверей. Я позирнув через плече, щоб у дверній проймі побачити чоловіка у спортивній футболці та штанях. Чернець пішов за ним, а я відштовхнув свій стіл і рушив за обома.

Проста спонука дає змогу тілу мислити. Чернець знав про мої дії, але нічого не сказав. Наприкінці другого довгого залу супровідник повернувся, побачив мене і вони з Ченцем перекинулися репліками на тому, що я сприйняв за одну з тюркських мов цього регіону. Потім супровідник жестом показав мені підняти руку до пояса, після дістав невеликий гострий пристрій з вузької кишені штанів і торкнувся ним до диска на моєму браслеті. Я зрозумів, що це означає: тепер я міг отримати допуск у ті приміщення, які раніше були для службового користування.

Утрьох ми зайшли до відгородження, і коли двері доступу за нами заковзнулися, я почав слабко усвідомлювати, імовірно, горизонтальний рух, шурхотливе ковзання зі швидкістю, яку не обрахувати. Час, видавалося, також був поза моїми вимірювальними здатностями. Було відчуття тимчасового розмиття, і це могли бути секунди чи, може, хвилини, перш ніж ми вставилися у вертикальну шахту, що вела донизу, тож, як я уявив, до пронумерованих рівнів. Як наслідок, я почував себе у вільному плаванні, майже поза тілом, і якщо ті двоє говорили, я їх не чув.

Панельні двері відчинилися, і ми через перехід вийшли до великої низької та затіненої містини. Вона майже скидалася на бібліотеку з рядами відгороджених кімнаток чи закутів, подібних до кабінок для наукової праці у книгосховищі. Тут Чернець спинився, потім через плече потягнувся до чорного каптура, каптура світшота, щільно припасовуючи його на голові. Я вирішив тлумачити це як церемоніальний момент.

Я кілька кроків пройшов за ним через ряд кабінок і побачив, що в них були пацієнти, а не студенти, люди, що сиділи чи були прив'язані у вертикальному положенні, інші лежали горілиць і геть нерухомо, очі розплющені, очі заплющені, а ще багато кабінок порожніли, значна кількість. Це було робоче місце Ченця, госпіс, і я йшов туди, куди й він, мережею проходів з кабінками обабіч. Я міг розгледіти текстуру найближчої стіни, крупнозернисту, у нейтральних тонах, змішані смути чорних і сірих мазків, і вбоге освітлення, низьку стелю і скупчених чоловіків і жінок, загальні розміри цього місця, і я не міг добрати правильну категорію, щось стенмаркоподібне, щоб описати оточення.

Я дивився на пацієнтів у їхніх кріслах чи ліжках, які не були ані кріслами, ані ліжками. Вони — то своєрідні пуфи чи м'які лавки, і було нелегко сказати, які люди спали, які були під впливом заспокійливих засобів, а які — під анестезією, місцевою чи загальною. Час від часу деінде людина скидалася на цілковито і повноцінно притомну.

Чернець зупинився наприкінці проходу, у якому ми були, і повернувся до мене, якраз коли я повернувся в інший бік, щоб перевірити наявність нашого супровідника, якого вже не було.

— Ми чекаємо,— сказав він.

— Так, розумію.

Що я розумів? Що почувався затисненим, майже в пастці, і я спитав Ченця про те, у якому гуморі, настрої він перебував, коли там був.

— У мене нема настрою.

Я спитав його про закути, кабінки.

— Я називаю їх комірчини.

Я спитав його, чого ми чекаємо.

— Оцих,— сказав він.

Там було п'ять осіб у темних робочих халатах, двоє з поголеними головами, які простували до нас. Вони були чи то доглядачами, чи то санітарами, парамедиками або супроводом. Вони зупинилися