Читати книгу - "Вогнем і мечем"

Слухаючи це, князівна Олена, ніби квітка, підрізана косою, похнюпила голову, а намісник негайно сказав:

– Такого, пані, не кажіть. Князь Василь, через жахливу error[30] правосуддя людського засуджений до позбавлення добра й життя, змушений був утечею врятуватись, але потім безвинність його було доведено, про що теж і оголошено було, і честь йому, як мужу доброчесному, повернули; а честі тим більше, чим більша несправедливість сталася.

Княгиня швидко глянула на намісника, і на неприємному, різкому лиці її зробився помітним гнів. Одначе в панові Скшетуському, хоч був він людиною молодою, втілювалося стільки лицарської гідності, а погляд його був таким ясним, що заперечити вона не відважилась, але зате повернулася до князівни Олени.

– Дівицям цього знати не годиться. Піди-но та придивись, аби клажу із ридвана перенесли на ті вози, в яких ми поїдемо з дозволу їх милостей.

– Дозвольте ж, панно, допомогти вам, – сказав намісник.

Вони вдвох пішли до ридвана, а коли опинились одне проти одного біля протилежних дверцят, шовкова бахрома очей князівни розкрилась, і погляд її, ніби теплий і ясний промінь сонця, впав на лице поручика.

– Як мені дякувати вашу милість, добродію… – сказала вона голосом, що здався наміснику солодкою музикою, до звуків лютні та флейт подібною, – як маю дякувати вам за те, що заступилися за честь отця мого, супроти кривди, котра від рідні йому чиниться?

– Ласкава панно, – відповів намісник, відчуваючи, що серце тане в грудях його, як сніг навесні, – хай не відцурається від мене Господь, а я заради вдячності вашої готовий хоч у вогонь стрибнути, а то й зовсім кров оддати, але якщо таке велике бажання, то невелика заслуга, а через мализну її не належить мені вдячної плати із уст ваших приймати.

– Якщо гордуєте нею, добродію, то я, бідна сирота, навіть не знаю, як по-іншому вдячність висловити.

– Не гордую я, – із зростаючим запалом заперечив намісник, – але чималий цей фавор прагну заслужити тривалою і відданою службою і про те тільки прошу, щоб мила панна прийняти від мене службу цю зволила.

Князівна, чуючи такі слова, знову знітилася, зашарілася, потім раптом рум’янець зійшов із її щік, і, затуливши лице долонями, вона відповіла засмученим голосом:

– Самі нещастя принесе вашій милості служба ця.

А намісник нахилився до дверцят коляски і сказав тихо і зворушливо:

– Принесе, що Бог пошле. А хоч би і страждання! Все одно я до ніг ваших, ласкава панно, впасти готовий і її вимолювати.

– Чи можливо, ледве побачивши мене, таке величезне бажання до служіння відчути?

– Варто було мені вас побачити, як я про себе відразу думати забув і відчуваю, що вільному досі воїну в раба, здається, перетворитися доведеться; та на те, як видно, воля Божа. Сердечна жага, вона як стріла, що зненацька груди пронизує: і ось я сам удар її відчув, хоча ще вчора не повірив би, якби мені хто сказав, що таке може статися.

– Якщо ваша милість учора б іще не повірив, як же я сьогодні повірити можу?

– Час, ласкава панно, переконає вас у тому. А щирість хоч зараз не лиш у словах моїх, але й на обличчі побачити можете.

І знову шовкові запинала дівочих очей розкрилися, і зору князівни показалося благородне й мужнє обличчя молодого воїна.

Погляд його пройнятий був таким захватом, що лице її вкрилося густим рум’янцем. Але тепер очей вона не опускала, і він якийсь час убирав насолоду дивного цього погляду. І дивилися вони так одне на одного, наче дві істоти, котрі хоч і стрілися на шляху в степу, та знають, що обрали одне одного раз і назавжди і душі їхні, мовби двоє голубів, починають свій політ одна до одної.

Хвилину насолоди цієї було перервано різким голосом Курцевичихи, що гукала князівну. Під’їхали вози. Каралаші почали переносити на них поклажу з ридвана, і скоро все було готово.

Поштивий боярин пан Розван Урсу поступився дамам власною каретою, намісник сів у сідло, і всі рушили.

День уже збирався готуватися на спочинок. Води Кагамлика, що вийшли з берегів, сяяли золотом призахідного сонця і пурпуром небокраю. Високо в небі зібралися зграйки легких хмарин; вони, поступово червоніючи, тихо рухалися до обрію, ніби втомившись ширянням у піднебессі, збиралися влягтися спати в якусь невідому колиску. Скшетуський їхав поряд із князівною, та бесідою її не займав, тому що говорити, як вони щойно розмовляли, при сторонніх не міг, а слова, котрі нічого не значили, на язик не йшли. І тільки відчував він у своєму серці насолоду, а в голові його шуміло щось, наче вино.

Уся процесія бадьоро рухалася вперед, і тишу порушувало хіба що форкання коней та брязкіт стремена об стремено. Потім на задніх возах каралаші затягли тужливу волоську пісню, одначе невдовзі замовкли, й тоді став чутним гугнявий голос пана Лонгина, що благоліпно виспівував: «Я причина на небесі світлу немеркнучому і, яко мла, покрила твердь усіляку». Тим часом стемніло. Зірочки замиготіли в небі, а з вологих лугів піднялися білі, схожі на моря безмежні, тумани.

Дорога привела в ліс, але не проїхали й декількох верст, як почувся кінський тупіт і п’ятеро вершників постали попереду. Це були княжичі, що дізналися від візника про лихо, яке спіткало їхню матір, і поспішили на допомогу, ведучи з собою воза, запряженого четвернею.

– Це ви, синочки? – гукнула стара княгиня.

Вершники під’їхали до гурту.

– Ми, мамо!

– Ну, здрастуйте! Завдяки оцим добродіям уже мені допомога й не потрібна. А це синки мої, котрих я вашому заступництву, вельмишановні панове, припоручаю: Симеон, Юр, Андрій і Миколай. А хто ж там п’ятий? – сказала вона, вдивляючись уважніше. – Гей! Якщо поночі старі очі не обізналися, це, либонь, Богун, га?

Князівна зненацька відкинулася в глиб карети.

– Уклін вам, княгине, і вам, князівно Олено! – промовив п’ятий вершник.

– Богун! – сказала стара. – Із полку, соколику, прибув? А чи з торбаном? Ну здрастуй, здрастуй! Гей, синки! Я вже запросила їх милостей панів на нічліг у Розлоги, а тепер ви їм поклоніться! Гість до хати – Бог до хати! Не погребуйте, добродії, притулком нашим.

Булиги познімали шапки.

– Уклінно просимо ваші милості в недостойні пороги.

– Вони вже погодились – і його світлість пан посол, і його милість пан намісник. Знатних кавалерів прийматимемо: тільки от не знаю, чи припаде їм до смаку до делікатесів придворних звиклим наша убога юшка.

– Жовнірським ми хлібом, не двірським вигодувані,