Читати книгу - "Третя карта"

«кишенькова» еміграція довідалася про кінцеву мету Великої Німецької імперії), Прокопович вивчив ці праці з олівцем у руках. Він зрозумів, що І ітлер і Розенберг готують українцям, як, зрештою, і росіянам, долю, схожу до тієї, що її британці нав'язали неграм в Африці. Через те від будь-яких контактів з Андрієм Мельником та Степаном Бандерою Прокопович категорично відмовився.

З Прокоповичем кілька разів розмовляли «доброзичливці» із земляків, переконували його в необхідності співробітництва з новою владою, радили впливати на Берлін поступово, самим фактом діалогу з націонал-соціалістами, казали, що німецький націоналізм як ідейна течія врешті-решт не зможе не прийняти націоналізму українського, що скерований не назовні, а всередину, в свою націю, і жодною мірою не претендує на світове чи європейське лідерство.

Прокопович не прислухався до порад українських посередників, які перебували на штатній службі в Антикомінтерні — філіалі геббельсівського міністерства пропаганди, або у полковника Мартіна, у секторі агітації СС, або у доктора Тауберта, у східному відділі міністерства пропаганди, або у професора Менде — головного розенбергівського експерта, керівника східного відділу Німецького інституту по вивченню закордону. Він тепер обстоював уже й не політичну лінію, а просто свою особисту гідність. Не признаватися ж, далебі, що всі ці роки кинуто собаці під хвіст, і справа, и яку мін вірші, — химера і дурниця! (Коли йому стане сили прижатися собі в цьому, гестапівці влаштують йому влітку сорок другого року інфаркт міокарда із смертельним кінцем).

А в червні сорок першого року референт, який займався паризькими українцями, перш аніж сформулювати свої рекомендації Берліну, хотів знати про Прокоповича все. Для цього треба збирати матеріал — гестапо не квапиться, коли йдеться про людей типу Прокоповича. Питання треба вивчити всебічно, дослідивши всі можливості. Прокопович прийме Ганну: про це подбають люди з його оточення, завербовані гестапо ще на початку тридцятих років. Запис розмови з цією талановитою українкою ляже до сейфа референта. Люди типу Прокоповича з кожним не розмовляють — вони вибагливі в знайомствах. Ганна Прокопчук належить до тих, перед ким він може відкритися невідомою гранню; чого доброго, саме ця грань і зробить паризького українця зручним для того, щоб охопити його секретними службами рейху.

…Референт, однак, помилився: колишній український лідер, вислухавши Ганну, зітхнув тяжко і промовив:

— Не чекайте од мене допомоги, люба. Я безсилий зробити будь-що, бо маріонеткою не вмію бути, я Прокопович, а не Лаваль. Ми для них — ніщо… Гірко: я зрозумів це занадто пізно, коли нічого не можна змінити, сидіти на двох стільцях дозволено на бенкеті — не в політиці. Не гнівайтесь, я пропаща людина.

… Коли Ганна Прокопчук вийшла з кабінету Прокоповича, сумний і доброзичливий секретар його (агент гестапо, він підтримував контакти з керівником ОУН-М Мельником, звичайно, за санкцією і вказівкою СД, для того щоб консультувати й аналізувати всі висловлювання, акції, думки, зауваження, поведінку колишнього голови ради) тихо й проникливо сказав їй:

— Пані Прокопчук, моя вам по-братньому щира порада: кому ж і давати вам, українці, пораду, як не мені, українцеві… Подружіться з німцями. Очевидно, незабаром справжні патріоти нашої з вами батьківщини наберуться такої сили і такої самостійності, що допомогти вам у горі зможуть не словом — ділом… Вони повернуть вам Микитку і Янека… Подружіться, серденько, бігме, подружіться з німцями, вони не дадуть вас скривдити…

УРАЗЛИВА Й ТРЕПЕТНА ДУША АРТИСТА

Трушницький зачинив двері обережно, але завіси були змащені погано, тож маленький будиночок, у якому він наймав кімнату, сповнився протяжливим і тонким скрипом.

Трушницький аж зажмурився, уявивши собі, як оте страшне скрипіння розбудило стару Ванду, пана Ладислава й маленьких Микиту і Янека. Він завмер коло дверей і сторожко прислухався до темної тиші дому, але ніхто не поворухнувся в кімнатах, і тоді, заспокоєний, він, балансуючи руками, немов повітряний гімнаст, рушив через маленьку залу до свого закутка.

— У пана хормейстера є сигарети? — почув він хрипкий голос Ладислава, але перед тим, як збагнув, хто його питає.

Трушницький устиг злякатися: він з дитинства відчував страх перед темрявою.

— Я розбудив вас. Пробачте, — сказав Трушницький. — Я завтра змащу завіси. Як пані Ванда? їй легше?

Ладислав прочалапав босоніж по підлозі, причинив двері до своєї кімнати, де спав із синами, і наблизився до Трушницького: кощавий, довготелесий, у білій нічній сорочці; а що борода росла від очей, замість обличчя в нього зяяла темна пляма.

«Вершник без голови, — подумав Трушницький. — Напевне, це все-таки дуже страшно. Можна тільки заздрити людям без уяви: вони позбавлені уявлень про невідоме, вони живуть у звичному, нецікавому і заземленому світі. Зате ж у них не буває серцевих захворювань».

— Пані Ванда завтра встане з ліжка, — промовив Ладислав, і Трушницький відчув важкий дух перегару. — Матуся вже сьогодні хотіла була встати, але я умовив її полежати ще хоч день. Ось вам і наші глузування із знахарів! Не привів би я до неї пана Крижанського, і завтра її понесли б на цвинтар.

— Годі вам, пане Ладиславе… Візьміть сигарету.

— Дякую.

Полум'я від сірника освітило велике Ладиславове обличчя; важкі, неначе варги у породистого пса, складки на щоках, різкі зморшки під очима і важкі надбрів'я. Потім темрява стала ще відчутніша, бо Ладислав ховав сигарету в кулак: працюючи усе житія в лісах, він звик економити тютюн — у кулаці повільніше згорає, а на вітрі миттю перетворюється на сірий попіл.

— Що їй дав знахар?

— Нічого. Анічогісінько. Він месмерівець. Він узяв її хворобу на себе. Він водив по її спині пальцями — у нього довгі пальці, довші, ніж у мене, і нігті сині. Він водив пальцями по матусиній спині, а я бачив, як у нього піт виступав за вухами. Од напруження.

— Чому од напруження? — знизав плечима Трушницький. — Просто було жарко.

— Це нормальним жарко. А він поза нормою. Він очима ложку по столу рухає. Дивиться на ложку, а вона рухається. Ходімо, холодного чаю наллю.

У невеличкій кухні гостро пахло кислою капустою. Ладислав засвітив гасову лампу.

— А може, чарочку? — запитав він, пропонуючи Трушницькому табуретку. — Я трохи заховав.

Трушницький подумав, що завтра йому треба бути вранці у Сірого, де зберуться троє з керівництва ОУН. Та й Сірий якось дивно казав сьогодні, що, мабуть, репетиції хору доведеться відкласти на найближчий час, і натякав, що саме йому, Трушницькому, либонь, випаде честь першому вітати Бандеру. Та, кінець кінцем, одна чарка не зможе йому зашкодити, а нерви напружені до краю. Ораторія, нарешті, вийшла, і співають її хористи чудово.

— Хіба що за компанію, — сказав Трушницький.

Ладислав налив у