Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Отам, значить. Беріть лопати — і вперед. Хто не вміє, заразом і навчиться. Не бійтеся, мозоль не натрете. А як натрете, то не страшно.
— Куди вперед? — поцікавився Шеремет, схаменувшись ураз, бо решта приречених чомусь мовчала.
— Туди, — Дзюба знову мотнув головою. — Будете яму копати. Не скидати ж вас просто так. Звірі порвуть, не по — християнськи.
— Ви ж заперечуєте Бога.
— О! А де тут Бог? Не молитися приїхали. Приказка така: до християн треба ставитися по — християнськи. Усі люди — християни.
— Не всі.
Дзюбу несподівана полеміка зі смертником почала дратувати.
— Слухай, у нас тут не диспут. Був би за нас — тебе б партійні наші агітатори швидко перекували. Вони, розумієш, євреї. У їхнього брата язики добре вигострені й підковані.
— Підковані язики? — Навіть з огляду на те, що відбувалося, Артем не зміг стримати посмішки. — Уперше чую.
— А тут, дядьку, все вперше, — підтакнув Дзюба. — Я так собі думаю, багато нового ще буде. Як не побачиш, то я не винен. Самі ж пішли проти влади. Чого б вам ото не змиритися?
— Філософ, — Шеремет знову гмикнув. — Може, політик. Чи комісар, хто там у тобі вмер?
Розмова вже помітно втомлювала чекіста.
— Балакати ви вмієте, — визнав. — Кашею не годуй, дай простому людові голову задурити. Мені взагалі—то цікаво. Я ж колись теж хотів учитися. Книжки читав усякі. Тільки потім війна. Забрали. Мобілізований. Треба ж комусь за вас, базік, пролити крівцю.
— І за кого ж ти воював? За віру, царя й Вітчизну?
— Це тебе не гребе! — Утому змінила злість. — Чого я взагалі з тобою панькаюся? Ти найрозумніший? Он люди мовчать собі, а ти розходився. Покажи, як умієш діло робити. За лопату — і вперед.
— Не можу.
Прозвучало це досить зухвало. Дзюбині брови злетіли вгору.
— Чого це так?
— Реманент під мертвими.
— Що?
— Лопати трупами завалені, кажу.
— То розвантажуйте! Бігом! — і додав, клацнувши язиком: — Бач, реманент. А воно ж лопати як лопати.
Щоб іще раз підтвердити свій наказ і довести, хто тут головний, витяг нагана, підніс вертикально вгору й стрельнув. Навряд чи в цьому була якась нагальна потреба. Та Дзюбу справді, здається, запалила, збентежила чи розгнівила розмова з Шереметом. Налякати приречених ще більше було годі, але більшість здригнулася, навіть переполошилася.
— Не злили б ви його, Артемію, — тихо попросив доцент Куприк.
— І що буде? Застрелить? А ви маєте іншу думку щодо його найближчих дій? Хочете пожити на кілька хвилин довше?
— Просто не дражніться, — мовив доцент.
— Правда, мовчи вже, — підтримав його селянин. — Говорити ще з цими кацапами…
— Він наш, здається, — зауважив Артем. — Не з Росії—матінки, точно.
— Один чорт, кацапам продався, — зітхнув і додав упевнено: — А командують ними самі жиди.
— Добалакаєшся в мене! — прикрикнув Дзюба.
Відмахнувшись, селянин поліз у кузов. Шеремет, задумавшись, знизав плечима. Справді, чого він розходився? Нема ж з ким говорити. Хіба що внутрішній голос підказує: тягтимеш час — житимеш трохи довше. Хоч… інженер уже пробував заговорити до комісара, його тут — таки застрелили. Тепер тіло Свириденка треба витягати з кузова разом з іншими.
Ну його, цього Дзюбу.
До біса їх усіх.
Є в словах селянина мудрість: не варто розмовляти з тим, хто за кілька хвилин збирається в тебе стріляти…
Вивантажили тіла швидко й мовчки. Дзюба, четверо червоноармійців з гвинтівками, на які були насаджені багнети, і водій у шкірянці встали осторонь, стежачи за процесом. Час від часу вусань покрикував, аби контра ворушилася, та швидше в них не виходило. Спочатку в'язні складали страчених рядком на землю, проте Дзюба наказав валити всіх купою. Йому скорилися.
Нарешті машину звільнили. Можна було взяти лопати. Тої ж миті селянин схопив одну з них, а другу простяг Шереметові, якого вже мав за свого. Третьою ж озброївся довготелесий немолодий музейний доглядач із глибоким свіжим шрамом на правій щоці. Решта розступилася, ніби визнаючи за цією трійцею право якоїсь першості.
— Чого спинилися? — запитав Дзюба. — Нуте, розбирайте цей ваш реманент! Копайте, до ночі ми тут стирчати не будемо.
— Де копати? — запитав Артем, розуміючи, як наївно, навіть по — дитячому, це прозвучало.
— Там, де стоїш! Не доводь мене до сказу, грамотний!
Перебуваючи в губчека і спілкуючись із тамтешніми працівниками, Шеремет дійшов несподіваного, але однозначного висновку: слово «грамотний» для них — заразом і лайка, і звинувачення. Тому й не здивувався, почувши його знову, а просто відступив на один крок назад і встромив лопату в м'яку весняну землю.
Селянин примостився за кілька метрів від нього. Музейник, уже не розуміючи, нащо взяв інструмент, роззирнувся круг себе, немов шукаючи свого місця й намагаючись опанувати нову для себе професію копача могил.
— По черзі будете, — нагадав Дзюба. — Слуг тут нема, дядьки.
Викопавши кількома заходами невеличку ямку, Артем відчув, що процес його захоплює. Розумів, що риє могилу не лише мертвим, а й собі. Усвідомивши це, чомусь почав орудувати лопатою активніше. Поруч сопів селянин. У нього виходило краще, аж витер змокрілого лоба. Коли лопата почала входити в яму на один штих, він повернувся до Дзюби й запанібрата махнув:
— Іди сюди, старший.
Вусатого нахабство смертника не обурило, не розізлило, а тільки здивувало.
— Чого тобі? — запитав, але все ж таки наблизився, не підозрюючи нічого лихого.
Зате Шеремет, що стояв неподалік, ураз напружився. Дивний спокій цього масивного чоловіка від самого початку сіяв якісь підозри. Але тепер Артем відчув наближення чогось раптового, непередбаченого і про всяк випадок спробував глянути селянинові в лице, ззирнутися з ним, аби подати який знак, що ладен зробити все. Однак селянин на нього не дивився, а, знай, стояв і чекав на чекіста, зіпершись на лопатилно.
— Ну? — гаркнув Дзюба, наблизившись до нього майже впритул.
Ступивши крок назад, селянин ніби заточився, хитнувся, тримаючи рівновагу за допомогою лопати. А тоді різко махнув нею, вдарив чекіста навідліг, цілячи в голову, й заволав:
— ТІКАЙТЕ!
Далі все закрутилося так швидко, що Шеремет не встигав ні за чим стежити, а слухався лише своїх інстинктів.
Схопившись за голову, Дзюба зойкнув від болю і присів.
Селянин спробував хряпнути його ще раз, згори, намірившись розтрощити череп.
Гримнув залп. Двоє з чотирьох солдатів, похопившись першими, скинули гвинтівки й ураз пальнули.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа отамана Зеленого», після закриття браузера.