Читати книгу - "Я, Паштєт і Армія"

Колокольчіков, видно, задовбався мурувати свій паркан і хотів якось випендритися перед начальством, тому й бігав взад-уперед, тримаючи безпечну дистанцію, щоб ненароком не бути занесеним у ряди порушників.

— Нє ліжітє мнє ногі, — знову прорвав тишу крик Паштєта.

— Он куріл, — почав доганяти Колокольчіков.

— Он ударілся галавой, — спробував я спростувати попередню версію, але Паштєт знов згустив фарби:

— Я хачу в замок! Фрейліни, памойтє мєня пєрєд сном, — він тикнув пальцем на двох здорових десантників, які, слава Богу, не знали, хто такі «фрейліни», та з дебільним виразом чекали розгортання подій. Я відчув близьке фіаско та вирішив зіграти ва-банк:

— Рома, тащі Паштєта в машину, ми уежжаєм!

Ромчик, якого в цьому світі зрадили всі, навіть мама з татом, хапнув Паштєта під паху, ніби труп бездомного кота, якого притиснули дверима, та закинув у Нюшку. Я був його другом, на той час єдиним, підвести мене він не міг, бо я вколов магнезію замість нього в матрац, а це в армії таки щось значить. Він закрив двері, заскочив туди сам, і закрив очі. Тепер він трохи нагадував циклопа, який вирішив прослизнути у форточку. Я скочив збоку за руль, тягнучи за собою відірвану Паштєтом штору, завів Нюшку й перехрестився, щоб вона мене послухалася.

Народ збігався. Колокольчіков тренував свій доклад черговому, дати йому звізди було неможливо й недоречно, отже в силу вступав план «Б» — ми змивалися. В екстремальних ситуаціях людина опановує нові дисципліни значно швидше, ніж завжди, і тому я рвонув з місця з пробуксовкою, руки й ноги самі витворяли необхідні рухи, а я був гордий за них. Марта дивилась у вікно, при цьому якось неприродно похитуючись, а я дивився в лобове скло та бачив Устімича, який стройовим шагом пер прямо на нас. Я вижав зчеплення і газанув. Нюшка перднула, викидуючи у вихлопну літру незгорілого бензину та два свої ржаві циліндри, ми об’їхали Устімича та погнали по тротуару в бік гаражів. Мордухович жував те, що застрягло в нього між зубами після вечері, не кліпав і дивився в бокове вікно. Ніби й не мав нічого спільного ані зі мною, ані з Паштєтом, ані з Нюшкою.

Устімич відскочив у бік і провів нас поглядом жаби, яку переїхала електричка, а я через 15 секунд вже тиснув на гальма біля гаража, хоча з таким самим успіхом міг гальмувати ногами, бо в Нюшки то була проблема. Так сталося й зараз. Я гепнув бампером об стіну гаража, а з іншого боку впав з кушетки, притуленої до стіни, Сємьонич. Рома без команди витягнув Паштєта й потягнув його в бокс, де стояли дві розібрані санітарні машини, а я витягнув ключі та погнав до Сємьонича в печеру, де його храп робив сейсмографам натуральне западло. До речі, коли Сємьонич хропів, у Калініні тріскався асфальт, а наївні метеорологи чекали на Волзі цунамі. Але після падіння він замовк і лежав на підлозі, як дельфін, викинутий на пісок. Я всунув ключі від Нюшки Сємьоничу в куфайку, а сам перебрався до Мордуховича в одне з бездиханних тіл розібраних машин. Рома сидів там, забившись у куток, — так само виглядав би кінь, що сховався в собачій будці. Ромчик важко дихав, його нижня губа відвисла до рекордної відмітки. З неї постійно щось капало. Паштєт потрошки приходив до себе й тер руками ногу, а як би міг, то ще би, певно, й полизав її, як пес.

— Йоханабабай, пачєму так больна? — нив Паштєт.

— Я тєбя йобну рукой в мозгі, ета будєт больна, а пака закрой мильніцу, — переконливо прошепотів Мордухович, а в наступний момент ми почули кроки кирзачів. Це був Устімич і купа шестьорок за ним. Колокольчіков своїм вокалом Хуліо Іглесіаса щось йому дорогою підтявкував. Трохи ненормально було спостерігати великого, красивого мужчину в ролі дятла, який пробує заробити пару дешевих бонусів. Видно, Вітю конкретно дістала будова того паркана.

Ми затихли, а Рома запхав Паштєту в рот свій кулак, аби зменшити ризик несподіваних звуків.

— Сємьонич, Сємьонич, вставай, — голос чергового різав повітря неприємними інтервалами. Він тряс старого, починався вібруючий храп.

— Сємьонич, кто єзділ на Нюшке по клумбє? — допитувався шеф ГСМ. Старий раптом храпанув дуже подібно до пердєжа, принаймні, за звуком.

— Фу, старий пес, — Устімич матюкнувся, а Колокольчіков з шестьорками заржали. Черговий вибіг на вулицю, потопав там копитами і знову повернувся в гараж.

— Сє-мьо-нич, блядіна, — черговий затряс діда знову. Потім почулося шарудіння, він витягнув ключі, підкинуті мною в кишеню старого бідаки.

— Ах ти, старая каністра, бля! — пискнув Устімич. Він розумів, що ніхто судити й карати Сємьонича не буде, хоч би він тою санітаркою пробив Кремльовську стіну, бо другого такого ідіота, щоб виїжджав цією труною в місто, знайти в Калінінській області було неможливо.

Тому, миттєво прийнявши рішення, Устімич вирішив «пробити» мене на робочому місці. Вирахувати це було неважко, і в момент, коли його єдина звивина в голові пробувала видати якесь логічне рішення, ми з Ромою вже херачили через паркан з тильної будівлі гаража на цивільний бік, бо таким чином бігти до неврології було ближче. Через три хвилини ми вже дерлися на паркан біля рідного відділення і, підтягуючись на руках, явно відчули на пальцях клей чи фарбу, якою мастили паркан у цілях виявлення самоходів. Рома впав униз першим — зі звуком парашутиста, в якого не відкрився парашут, а я — за ним, правда у кропиву, тому й не зміг порадіти з біди свого кента. Це не завадило нам скочити на ноги й шуганути в тильні двері неврології, ключі від яких я про всяк випадок завжди мав із собою. Ми протиснулися в них, і я затягнув Ромка за рукав у процедурну. В цей же час в парадні двері вбіг натовп, очолюваний Устімичем, було чути його хрипле, гавкаюче дихання, викликане кілометровою пробіжкою.

— Гдє Кузьмєнка? — питав він кожного, хто був на шляху, і, не чекаючи відповіді, валив далі, як танк. Він рвонув двері процедурної та застав дивну картину: Рома Мордухович сидів у трусах на кріслі, а вся його голова була у проводах, які тягнулися до величезного приладу розміром з піаніно. Я сидів за клавіатурою апарату, а його