Читати книгу - "Мідний король"

— Ні.

— Дуже добре. Скажи: звідки ти знаєш про личинок вогнянки? Звідки ти знаєш, якщо навіть серед моїх людей з цією таємницею звірені тільки найнадійніші?

Розвіяр уривано зітхнув.

— І не думай брехати, — уривчасто кинув володар. — Раби шепотілись у темниці? Чи наглядачі?

— «Коли трісне шкаралупа — вийде вогняний звір на свободу, і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням, — вимовив Розвіяр. — Його не вражає ні стріла, ні клинок, з твоєї волі уб’є й одного ворога, і сотню. А за мить перед тим, як вийдуть три дні й три ночі, звели йому кинутись у воду — тоді він згине…»

Неуважний володарів погляд зібрався в точку, як світло в скляній лінзі. Розвіяр дивився йому в очі, стараючись не кліпати.

— «Повчальне казання про людей, звірів та інших тварей», — сказав володар із дивним притиском. — Ти умієш читати?

— Я переписувач книг… був.

— Цікаво. — Володар сів рівніше, сплів на коліні довгі жовтуваті пальці. — Ось користь освіти… Як сталося, що ти перестав бути переписувачем?

— Я з дитинства був рабом в одного письменного пана на ім’я Агль. Він вирішив заробити переписуванням у Мірте…

Розвіяр говорив, долаючи хрипоту. Болюче відкашлювався й продовжував розповідати. Володар слухав, очі його горіли все яскравіше, шрам поперек губів ставав темнішим і помітнішим.

— Ти гекса?

— Наполовину… Так кажуть.

— Та й дурень був твій колишній хазяїн… Кажи далі.

Розвіяр розповів усе не ховаючись. Не згадав тільки про замовляння, якого навчив його старий на острові під маяком.

Володар довго мовчав. Тінь, що прикривала балкон, відсунулась, на поруччя впав промінь, і воно зайнялося — мідяне, до блиску відполіроване, кругле поруччя.

— Тобі коли-небудь давали «солодкого молока»?

Розвіяр здригнувся. Питання поставлено побіжно, немов мимохідь, але думка про «солодке молоко» була куди огидніша, аніж найжорстокіший смертний вирок.

— Це вихід для тебе, — сказав володар з несподіваною м’якістю. — Після того, що ти скоїв… Адже в замку не сліпці. Поповзе поголоска. У багатьох народиться страшна спокуса. Як мені бути з моїми людьми, які бачили, як ти командував личинкою?

— Ні. Я не хотів. Я…

— Доведеться потроїти охорону великої печі, — немов міркуючи, продовжував володар. — У мене багато їх, цих личинок у яйцях. Коли занадто дозоляють звіруїни чи інші вороги, я просто розбиваю шкаралупу. Але як тепер довірити ці яйця рабам-носильникам? Чи вартівникам, що стали на службу за гроші?

— У мене не було іншого виходу!

— Був. Мовчки померти, як учинив би на твоєму місці будь-який інший раб, не такий освічений… не такий кмітливий. Правильно було б улаштувати публічну страту… на науку. Але я обіцяв тобі життя, і я додержу слова. Ти вип’єш «солодкого молока» і поїдеш у Фер, де тебе заново продадуть.

Розвіяр кинувся не роздумуючи.

Між ним і володарем було п’ять кроків. Розвіяр стрибнув і схибив, спіткнувся об виставлену ногу, утратив рівновагу, його жбурнули до поруччя. Мідь уп’ялась у ребра, страшна сила навалилася згори, холодні пальці здушили горло. Смикаючись і хриплячи, Розвіяр устиг побачити, як володар притримує вільною рукою захитану триногу з далекоглядною трубою.

— Я казав тобі, що помреш тяжко?

Розвіяр спробував перевалитись через поруччя. Він задумав це з самого початку й хотів потягнути з собою володаря; не вдалось. Хватка на горлі стислась міцніше.

Тупіт варти, тривожний, старанний, увірвався на балкон і змовк. Мабуть, володар жестом велів охоронцям вийти, тому що кроки одразу зазвучали знов, віддаляючись.

— Згоден, — крізь зуби видихнув Розвіяр.

Володар відкинув його від загорожі — углиб балкона, в тінь. Задихаючись, Розвіяр відповз до стіни, увитої плющем.

— Тобі дорога твоя пам’ять? Ти цінуєш спогади дорожче за життя?

У голосі володаря була цікавість.

— Тобі хочеться вічно пам’ятати, як тебе викинули за борт, неначе ганчірку? А може, ти помреш заради спогадів про рабський ринок?

— І це теж, — сказав Розвіяр.

І згадав — на мить — далеке, піднесене над морем місто Мірте.

Розділ третій

Він згадував його не раз, коли треба було зібратися, забути про біль і втому, повторити ще раз, без зупинок, складну серію ударів, блоків, переворотів. Коли м’язи дерев’яніли, а зв’язки готові були розірватись, і від спраги вилізав язик, а сотник Бран, сволота, не дозволяв пити, «поки не накинеш іще три кола».

Розвіяр давно не був хлопчиком-переписувачем; за короткого ще життя йому доводилося веслувати на «Лусці», тягати мішки та каміння, бігати вгору-вниз по крутих схилах, крутити коловорот і ходити в колесі — але сотник Бран уважав його «шмаркачем» і ганяв, як їздового пацюка. Розвіяр томився страшенно; падаючи на матрац, засинав ще в повітрі й майже не згадував ні дім, ні ліс, ні білок, що біжать по обніжку.

Ніс йому зламали в навчальному бою, за місяць по зарахуванні до молодшої десятки. Він довго ходив у синцях, з підбитими по черзі очима, а потім — пізньої осені — у сутичці без зброї поклав Кривулю, найсильнішого і найдосвідченішого серед щойно зарахованих. Тоді сотник Бран, не кажучи ні слова, перевів Розвіяра з молодшої десятки в дійсну варту.

Усі знали, що Розвіяр колишній раб, але згадувати про це було не заведено. Уважалося, що новим вартівником опікується володар; сам Розвіяр боявся в це вірити. Це диво, що володар велів прийняти його в молодшу десятку замість того, щоб віддати катові… Але опіка?!

Відтоді Розвіяр бачив володаря тільки один раз. Просто з вечірнього вишику його, уже дійсного вартівника, викликали нагору; володар сидів у кабінеті, тій самій кімнаті, де утопилась колись личинка вогнянки. Так само віддзеркалювалися свічки на поверхні водойми в центрі кімнати. Так само недвижно сидів у кріслі чоловік зі шрамом поперек губів.

— Перепиши мені книгу, — сказав володар.

Розвіяру принесли оправу з чистими сторінками, дві великі свічки, каламар і набір ситушачих пер. Він ніяково усівся за письмовий стіл, узяв перо — і раптом злякався, що забув писати, що рука, натруджена й тверда, як дерево, не зможе вивести ні знака.

Володар спостерігав за ним. Гамуючи страх, Розвіяр розгорнув книгу, яку належало переписати.

З перших же рядків йому забило дух. Це був трактат ученого, що жив в Імперії — про магів, їхню могутність і звідки вони беруться. Напевно, дуже цінна, рідкісна, а може, й заборонена для читання усім, окрім імператорських мудреців. Можливо, викрадена зі сховища. Хай там як — така книга коштує дорожче, ніж десяток молодих рабів…

Розвіяр замружився. Знаки складалися в слова, стояли перед внутрішнім зором так само виразно, неначебто він бачив їх очима. Його здібність не покинула його, не забулась, і Розвіяр зазнав у цю мить