Читати книгу - "Симбалайн"

місці біля сонного нічного базару. Навіть запропонував піднести наші сумки до нашого житла. Мати відмовилася: хто його знає, що в нього на умі. Тепер залишилось зовсім мало: від вулиці через прохідні двори дістатися до наших рипучих сходів. Але і цей шлях пройдено, щоправда, не без проблем, адже з нами дорожні сумки, мати тягне більшу, і я також щось тягну, адже валізок на коліщатках тоді ще не було.

Друга ночі. Небо без хмар, місяць і зорі освітлюють наші сходи, якими ми збираємося підніматися до себе. На сходах хтось сидить, схиливши голову на коліна. Боже, який жах! Зараз ця людина накинеться на нас! Але той чоловік підводить головою й виявляється не чоловіком, а жінкою. І не жінкою, а дівчинкою, Альбіною.

У матері відлягає від серця.

— Що ти тут робиш, Альбінко? Чому не йдеш додому?

— А там мама з дядею Рубіком їбуться.

У ті часи ще не було в обігу місткого полі­се­мантичного слівця «трахатися», цього хиткого, проте чи не єдиного надійного містка між пристойним і непристойним. Мати німіє, адже боротися з матірними словами — її високий обо­в’язок викладача-словесника. Вона за сатиновою чорною в троянди фіранкою завжди ставить на місце своїх учнів:

— Тільки й знаєте з англійської мови, що fuck you! Краще б узагалі нічого не знали! — грізно вичитує вона тим, хто вирішив показати їй, ніби кілька слів англійською їм відомо.

А вже якщо хтось матиме необережність ужити російський матюк, той хай ніколи не розраховує на будь-яку форму прихильності з боку Валюлі Львівни! І от уперше перед викладачкою задача, якої вона не в змозі розв’язати: як зараз бути з Альбіною? Виправити її мову, мовляв її мати з дядею Рубіком, так би мовити, живуть статевим життям? Або ще краще: мама й дядя Рубік кохаються? Хоч мати й бабуся суворо наказували мені не заходити ні до чийого помешкання в нашому закутку, я бувала в гостях мало не в усіх, траплялося й бувати в тьотігалиній квартирі поверхом нижче, і я бачила ту комірчину, яку винаймали Альбіна з матір’ю, куди влазило тільки велике ліжко і купа ганчір’я в кутку. І, якщо мати клала в ту койку дядю Рубіка, Альбіні фізично не було місця.

— Ходімо до нас, — кажу я Альбіні, — у нас на кухні стоїть софа.

— Ти що таке кажеш, — нервово починає шепотіти мені на вухо моя мати, — у неї можуть бути воші!

— Ні, — відповідає Альбіна, — він скоро піде… ось він уже йде від мами!

Альбіна підвелася й побігла до входу тьотігалиної квартири, звідки вийшов дядя Рубік, похитуючись, застібаючи ширінку. Він несподівано привітно попестив волосся Альбіни, грайливо смикнув її косу й пішов, а Альбіна увійшла в дім.

— Бідна дитина, і, напевне ж, її мати не поміняє постіль! — у голосі мої мами непідробне співчуття до дівчинки, яка росте в таких негігієнічних умо­вах, і мені хочеться пригорнутися до мами, яку рап­том огорнула така щира печаль. І тут же мама схамену­лася, повернулася до себе звичної: — А ти не вмієш цінувати, що тебе не ганяють уночі на чу­жі сходи! Що спиш щоночі в чистому ліжку! А чого вартує нам з бабусею в таких умовах прати й крохмалити постіль? Ти колись думала про це?

Дядя Рубік був стрункий, гнучкий, високий, із гарним обличчям. Невідомо, чому працював на базарі, а не знімався в кіно. Невідомо, що він знайшов в червонопикій Альбіниній матері, хіба те, що та мала койку близько від базару. А одного дня, коли вдома не було ні Нати, ні Галі, лише Альбіна, Рубік завалив до тьотигалиної оселі.

— Наскільки мені відомо, його звали Рубен. Назвали на честь сина Долорес Ібарурі.

— А тобі, Олеже, відома ця історія?

— Не вся. Тому спочатку розкажи, що відомо тобі про ті давні діла. А я відразу розповім, що відомо мені.

— Це сталося восени, скоріш за все, у вересні, ще до холодів. Саме тоді ти перестав ходити до Валюлі Львівни. Рік ти ходив з довгими кучерями.

— Патлатий. На першому курсі, і рік стрижений на другому, бо почалася військова кафедра.

— Без кучерів ти вже був не такий кльовий. А по­тім ти й зовсім зник.

— Так, на третьому курсі вже пішли ТОЕ й сопромат, було не до англійської мови. То як виявив себе той Рубік-кубик?

Рубік вибіг з тьотигалиної квартири з диким виттям: «Ах ти мала сука!» Він кричав, що піде до міліції. Альбіна вийшла на вулицю трохи згодом, на подвір’ї вже зібралося повно баб. Коли її спитали, що сталося, вона сказала, що нічого не зробила дяді Рубіку.

— А він? А він тобі? — допитувалися баби. Альбіна мовчала. Баби чекали, що вона щось цікаве розпо­вість їм, а вона мовчала. Цей епізод, себто, як кажуть баби, цей випадок, дуже довго обговорювався, я просто не могла не чути тих дебатів. Альбіну пере­стали жаліти, усіх обурювало її мовчання. Я іноді мимоволі чула, як вони перекрикували одна одну:

— Очевидно, вона йому щось зробила. Чи бритвою його різонула, чи ножем. Хіба так можна?

— Себто лізти до дванадцятирічної дитини до­рослому дядькові можна, а дати йому в одне місце не можна?

— Схоже, наші баби кваліфікували ту подію саме так.

— А не тоді твоя бабуся сказала, що Альбіна — нехороша дівчинка?