Читати книгу - "Шалена"

– Ну от і чай, – каже Бет, впливаючи у двері, і я аж підстрибую.

У руках у неї срібна таця, яку вона ставить на столик. Вона знімає з таці два маленькі чайнички, дві порцелянові чашки й два таких самих блюдця з квіточками й симетрично розставляє їх на столі переді мною. Із граційністю гейші вона наливає чай із персональних чайників у персональні чашки. Це неабияк скидається на ритуал.

– Поглянь, Алві, достатньо заварився? – питає вона. – Не занадто слабкий?

– Ні, все добре, – кажу я.

– Не заміцний?

– Ні.

Вона ставить чайник на стіл. Ось воно. Вона отримує все, що захоче.

– Цукор потрібен? Є білий та коричневий. Не хвилюйся, він виробляється компанією – членом руху Справедливої торгівлі.

Я виглядаю схвильовано?

– Ні, дякую, – кажу я.

– Чи принести тобі підсолоджувач? На кухні є стевія.

Що таке, в біса, «стевія»?

Звучить як «стерво».

– Ні, дякую, – кажу я.

– Мені не важко.

– Мені нічого не потрібно.

Шукаю очима молоко.

– Можна мені молока?

– О, улун не п’ють із молоком.

– О.

Ну звісно ж. От я тупа.

– Тож, – починаю я, – про що ти хотіла мене попросити?

Та раптом мене дещо відволікає. Вбік-волікає, радше. Бет знімає накриття з підставки для тістечок, підіймає срібного баранчика, під яким ховалися чарівні солодощі. На підставці стоїть торт із пастельно-жовтим кремом і завитком із кедрових горішків. Горішки здаються підсмаженими, золотавими, смачнющими… Крем на вигляд повітряний і легкий.

Бет бачить, що я обливаюся слиною.

– «Torta della nonna», – каже вона. – Мій улюблений. Ти в нього закохаєшся.

Вона відрізає щедрий шматок торта й передає його мені на витонченій тарілочці зі складеною серветкою й малесенькою срібною виделкою: пахне цукром і лимоном. Тарілочка розписана квітами й трояндовими бутонами. Виделочка, здається, старовинна.

– А ти що, не будеш? – питаю я, не здатна повірити, що їстиму його сама.

– О ні, – каже вона. – В мене дієта – безглютенова, безмолочна, безвуглеводна.

– Ммм, – кажу я.

Бет усміхається.

– Я ж казала.

Вона спостерігає за тим, як я жую.

Я відламую виделкою шматочок, а потім ще один і ще один. О Боже. Їла б його весь час. Цікаво, чи можна отримати оргазм смакових рецепторів? Здається, я щойно його пережила.

– А можна мені ще шматочок? – питаю я, витираючи рота тильним боком долоні й облизуючи губи. Це було смачно, дуже смачно.

Вираз обличчя Бет змінюється. Щоки обвисають. Нижня губа починає закопилюватись…

З повним ротом торта я припиняю жувати. О ні, що я вже зробила?

– Алві, ти кришиш на килим.

– Алві! Алві! З тобою все гаразд?

Я, мабуть, задрімала чи завтикала. Ми сидимо в дитячій кімнаті – суцільні вітрильники й паротяги – посеред іграшок і всяких дитячих витребеньок: сповивального столика, ліжечка, полички для взуття з парою блакитних черевичків, блискучих і нових. Рядком виставлено цупкі книжечки. «Перша абетка малюка». Я почуваюсь як у гігантському вікторіанському ляльковому будинку – чужою.

– Все гаразд? – питає Бет, торкаючись моєї руки.

Я відсмикую її.

– Так.

Ні, все не гаразд. Що вона хоче? Що відбувається? Вона ж запросила мене сюди не в доньки-матері грати. І не на чайну церемонію.

Ерні всміхається широкою дурною усмішкою, і в кутику його рота напинається бульбашка зі слини.

– Ґа, ґа, ґа, – каже він, зводячи погляд.

Я вдивляюся в обличчя свого племінника.

– Все гаразд, просто…

Просто що, Алвіно? Просто він схожий на тебе? Я роздивляюся кожну рису його маленького обличчя: мої очі. Мій ніс, мої губи, моє підборіддя. Я б їх і вночі впізнала. Він виглядає точно як я в дитинстві. Він міг би бути моїм сином.

З моїх нутрощів піднімається біль, наче від свіжого порізу, і я згадую, як пече лікарняний антисептик, як смердить хлоркою, яким порожнім поглядом вдивляється в мене стеля, як душать штори, які там аж надто білі стіни, згадую порожню вазу на тумбочці біля ліжка, крики інших людей, блискучі голки, картонні горщики для блювоти й несамовитий біль, який зводив мене з розуму без ран, але зі слідами укусів на долонях і з кров’ю, кров’ю, кров’ю.

Вісім років минуло.

Це вона винна.

– Просто… він такий гарний, – вичавлюю я нарешті, сама дивуючись.

Але це правда. Він янголятко. Бет усміхається. Вона знає.

– Дякую, – каже вона з гордістю, проводячи пальцями по його золотавих кучерях, цілуючи його янгольську голівку. Ернесто прекрасний, як ті дітки-моделі в рекламі в метро, як хлопчик, що спить на тій картині в холі. Великі блакитні очі, наче краплі з океану. Ерні всміхається мені: такий наївний оптимізм властивий лише дітям. Його щічки круглі й рожеві, як зефіринки. Желейний боб у натуральну величину. Цукровий. Солоденький. Я ніколи не казала їй про вагітність. Вона не знає, що в мене був викидень. Але незнання – не виправдання.

– Хочеш потримати його?

– Що? Ні.

Мене охоплює паніка.

– Ерні, хочеш обійняти свою тітоньку Алвіну? – питає Бет, беручи його на руки й тримаючи переді мною.

– Ні, не треба. Я ніколи не тримала…

– Не вигадуй, все буде добре. Ти йому подобаєшся. Я ж бачу, – сміється вона. – Хочеш дати йому його пляшечку?

І от він у мене на колінах, такий легенький і водночас такий пухкий. Я міцно його тримаю, моє тіло в напруженні, що я впущу його, чи щось зламаю, чи ще щось гірше. Ерні дивиться на мене, агукає, гигоче:

– Ма, ма, ма.

Здається, йому нормально.

Я слухаю, як він дихає, вдихає, видихає, поверхово, наче кошеня, нюхаю його волоссячко, що пахне дитячим шампунем. Зморгую сльози. Це несправедливо. Це мала бути моя дитина. Я так хочу ніколи його не відпускати.

– Мама, – каже він, тягнучись до Бет.

– Ааа, – каже Бет, – ти хочеш до матусі.

– Візьми його, – кажу я, повертаючи малого. – Він твій, забери.

Бет насуплюється.

Щоки в мене червоні. Надто спекотно. Хтось увімкнув опалення?

– Ма, ма, ма.

Це вона винна, і я ніколи їй не пробачу.

– Ма, ма, ма, ма, ма.

– То що сталося з твоєю роботою? – питає вона, передаючи мені ножиці, щоб я відрізала ярлички від свого купальника. Це чорно-червоний комплект із бандо від «Прада» з іскристими камінцями на грудях. Ножиці гарні й гострі.

– А, це?.. – Чик. – Я так добре працювала, що про мене дізналися конкуренти. – Чик. – Мене переманили. – Чик. – Уявляєш?

– Не може бути! – сказала вона. – Не знала, що поетів переманюють.

– Платять на порядок більше. Корпоративна автівка. – Я кидаю ножиці на ліжко.

– Умгу. І що ж це