Читати книгу - "Маринчина лялька"

– Тільки ж ти, Маринко, щоб нікому-нікому? Бо, може, вона ж таки колись ще заміж вийде. Бо ж молода ще… А таке сталося в тій Германії. Тільки тобі й розкажу, бо ти зрозумієш, у тебе там дитина вмерла, і в Василини теж…

– Як?! Хіба ж Василина була замужем? Вона ж ще дівка! – я й не знала.

– Там і вийшла. Полюбилася в концтаборі із якимось італійцем, народилась у них дівчинка. А тоді сталося таке… – і Олександра кінцем хустки закрила рота. – Я не знаю, як та бідна Василина не зійшла з розуму. Там… Тоді якось ту дитину у неї взяли і занесли на досліди. Дитину наколювали шприцами, тоді дуже порізали, і вона вмерла у своєї мами на руках. А Василина, ось, повернулася сама додому.

– А італієць що?…

– Василина нічого про те не каже. І так, відкрила мені трохи душу. Знов мовчить…

– А я ж то думаю, чого вона мовчить? Така ж була весела – до Германії. А як співала!

– Тепер уже не буде. Хіба, може, якщо відійде. Але, знаєш, Маринко, Василина його любила! І зараз ще дуже любить – того італійця. І ще… Мені Василина казала, що бачити чужих дітей тепер не може, вона відразу ж пригадує свою замучену дівчинку.

– Бідна вона…

У Василини самотня хата і довжелезний город-городище, одним кінцем він збігає прямо в берег. І в тому березі – рядки листатих огірків, повзуть гадючками аж на стежку і цвітуть по кукурудзинні жовтими зірочками. А під ними, моя Мирося знала, ховаються колючі й смачнючі пуп’янки. Тихесенько скрадається вона між вербами, повзе в кропиві – до тітки Василини у город! А там – навибирає зелепух повні руки, жадібно через одну кидає в рот і хрумає, аж до знемоги, аж відригується зелена піна. А Мирося не спиняється, та все товче, не може наїстися. І такі ж вони дуже добрі, огірки! А як уже дитина чує, що таки ні жоден у рот більше не залізе, накидає собі в пелену і втікає мерщій із городу, озираючись на білу хату.

А там її тітка Василина плаче, молода й красива-красива, але така нещасна.

У серпні, коли на полі уже майже зібрано пшеницю, коли снопи пов’язано, обмолочено молотарками і вивезено із поля на колгоспний тік – сушитися, Мирося із Іваном беруть до рук по полотняній торбі, туди кладуть по квашеному огірку – це обід, і йдуть назбирувати колосся.

Іван на полі не розгинає спину, він одне – збирає, бо добре пам’ятає, що я йому наказала. А Мирося – що з неї, ще мала! – тій аби на всі боки роздивитись: там коник зелений пострибав, а там – голубий метелик так смішно крильцями махає, а там – полетіла бабка!

– Іва-а-ан! Дивися, яка в мене квітка гарна! – біжить через поле і показує братові затиснутого у долоні польового будячка.

– Ану ж краще покажи мені свою торбинку! – розгинає спину Іван. – Це що, вона геть порожня?!

– Трохи є… Тут такі квітки, аби ж ти бачив! Можна, Ваню, я сплету собі на голову віночка?

– Я тобі зараз дам віночка!!! – Іван кидає на землю торбу, хапає обома руками Миросю, аби вона не втекла, кидає її спиною на стерню і знавісніло б’є, товче ногами.

– Ось тобі! Ось тобі, на! Аби знала, що треба збирати колоски, а не гратися.

– А-а-а-а-а! Я вже не буду! – та затуляється руками. – Не бий мене, Іване!

– Ось тобі!

– Прости! Вже більше не буду! А-а-а-а! А-а-а-а!

– Що не будеш?!

– Я не буду збирати квіток, а буду збирати колоски!

– Добре! Вставай і швидко рушай мені по полю! Як не назбираєш повну торбу, то тут тебе й заб’ю! Бо ти, Миросько, їси більше від усіх нас, а як колоски збирати, то вінка плетеш!

Мирося ще трохи плаче. Тоді поволі колінкує, потроху підводиться із колін і тут тільки помічає, що із босих її ніг цвіркає по стерні кров – і з підошов, і з колін, і руки, як падала, геть стерла.

– Болить!.. – схлипує Мирося.

– Не знаєш, що робити?! – усе ще сердиться на неї Іван. – Їла квашеного огірка? Тепер сідай, помочися в жменю і потри тим вавки, воно й затягне.

Мирося слухає брата. Вона тут-таки й сідає на стерню, миє ще теплим вавки, вони щемлять – але кров потроху зупиняється.

А увечері, перед тим, як впасти в сіно до сну, Мирося ще трохи скиглить, бо їй болить, особливо ноги. А тоді вона згадує про Іванові ліки, біжить на вулицю, під осокори – щоб назавтра не так боляче було ходити босими ногами по стерні – повертається назад у хату й укладається на соломі.