Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

разі, коли обвинувачений чи відповідач на судовому слідстві прямо визнавав скаргу правильною чи неправильною, процес йшов «прямим шляхом». Ця форма процесу визначалася терміном «ейфідікія». Але водночас йому надавалося право подати зустрічний позов — письмовий протест («параграфе») щодо неправильності скарги. Такий протест розглядався судом у першу чергу (відтоді відповідач уже виступав як позивач і тому мав слово першим). Тепер, якщо первісний позивач не міг довести необґрунтованість протесту, справа припинялася. У протесті відповідач міг заявити, що скарга є безпідставною, або що суд уже розглядав цю справу і виправдав його, або що вичерпано строк давності (5 років), що справу розпочато з порушенням процедурних норм, або не в тому магістраті, якому вона підсудна. У разі незадоволення протесту справа тривала звичайним порядком.

Далі в перебігу судового слідства обидві сторони могли за допомогою свідчень доводити, що справа не підлягає судовому розгляду. Однак проти такого заперечення позивач або відповідач міг подавати протест («епіскепсію»), внаслідок якого виникала нова справа — δικη ψευδομαρτιων проти осіб, які дали неправдиві свідчення, і лише по закінченні її на користь скаржника поновлювалася справа, з якої все розпочалося.

Через подібні зволікання судове слідство могло продовжуватися тривалий час. Проте існувала категорія справ, які мали вирішуватися не пізніше, як за один місяць від дня подання скарги. Це були справи щодо приданого, торговельні справи, справи про несплату податків чи неправильний їхній розподіл[89].

Наступною, четвертою, стадією процесу було, власне, судочинство — безпосередня діяльність суду щодо здійснення правосуддя. День засідання суду призначався після закінчення попереднього слідства й повідомлявся за кілька днів наперед. Засідання розпочиналося з принесення жертв і молитви. Викликалися сторони. Секретар зачитував скаргу позивача й виправдання відповідача, після чого сторони виголошували свої промови.

Перше слово надавалося позивачеві. У разі, коли в одній справі було кілька позивачів, першим виступав найстарший з них. Відповідач же (або його захисник) мав висунути аргументи на свою користь, які заперечували свідчення позивачів у єдиній промові. В більшості процесів для виголошення промов призначався певний час, що контролювався за допомогою водяного годинника — клепсидри, за якою наглядав спеціальний службовець. Обом сторонам надавалося порівну часу, але конкретна тривалість його визначалася залежно від обсягу та важливості кожної справи. На час читання законів, заслуховування свідчень, зачитування інших документів клепсидру зупиняли. Інколи, щоб показати свою впевненість у правоті справи, оратори пропонували противнику говорити додатково в час, наданий для їхньої власної промови, але це, звісно, було лише риторичним прийомом.

Незважаючи на те, що відповідно до закону вимагалося, щоб кожний громадянин сам вів свою справу, на практиці обидві сторони часто запрошували захисників[90]. Зазвичай до цього вдавалися особи, які самі були нездатні відстояти свої права. У такому разі позивач або відповідач робили лише короткий вступ. Нерідко вони виголошували завчені напам’ять промови, складені досвідченими ораторами-логографами[91].

Під час промови оратори мали у своєму розпорядженні всі представлені впродовж попереднього слідства документи та письмово зафіксовані свідчення, які, у разі необхідності, просили зачитати секретаря. Вони могли також звертатися до свідків, які мали бути присутніми в суді й підтверджувати свідчення, дані під час попереднього слідства.

Виступи позивача та відповідача переривалися читанням свідчень очевидців, які бралися з ехін. При цьому запрошені сторонами свідки мали ще раз присягнути у своїй правдивості. Виступаючи у справі проти Леократа, Лікург перед тим, як надати судовим служителям слово для зачитування записаних свідчень, наголошував: «…Ви, громадяни, добре знаєте про хитрування обвинувачуваних та про їхнє прагнення до виправдання. І вам чудово відомо, що за допомогою грошей або послуг їм вдавалося переконати багатьох зі свідків забути про те, що відбулося, або не прийти на слідство, або знайти якийсь інший привід. Вимагайте тому, щоб свідки вийшли і щоб вони не барилися, і щоб хабарі не були для них дорожчими за вас або державу. І нехай вони повідомлять батьківщині всю істину і правду і не залишать свого місця… Або вимагайте, щоб вони, відповідно до закону, доторкнувшись до святинь, під присягою заперечували свою обізнаність у цій справі. Якщо ж вони не забажають зробити ні того, ні іншого, то в ім’я вас, законів та демократії ми змусимо їх»[92].

Часто оратори зверталися до суддів, намагаючись розчулити їх, приводили до суду малолітніх дітей, дружин, літніх батьків, які ридали та молили суддів бути «милосердними та справедливими».

Після виступів позивача та відповідача з дозволу суду допускалися «репліки» сторонніх осіб на підтримку однієї зі сторін. Такі промови називалися девтерологіями. Цікавий приклад з девтерології, написаної досвідченим юристом Гіперідом, навів А. М. Стоянов: «…Я сказав усе або майже все, що могли почути ви, судді. Але мій обвинувач — людина досвідчена у судовій боротьбі та звична до слова — залучив собі помічників, щоб згубити громадянина, наперекір усякій справедливості. Водночас прошу та благаю я вас, судді, про дозвіл закликати таких людей, які могли б підтримати мене в цьому важливому спорі. Вислухайте поблажливо того з родичів або друзів моїх, хто прийде виручати вашого співгромадянина: просту й некрасномовну людину, яка змагається тут не за життя своє — це було б неважливою справою, — але за позбавлення від вигнання… Якщо лише ви дозволите, судді, то я зараз же закличу кого-небудь на допомогу. Підіймайся сюди, Феофіле, та скажи за мене, що можеш. Суд дозволяє тобі»[93]. Захисники, які так залучалися до справи, називалися синегорами