Читати книгу - "Татцельвурм. Тірольська історія"

Я поволi переставала сердитися на дiда, глибоко в душi була навiть вдячна йому за диво, котре порятувало мене вiд всепожираючої нудьги, яка провокувала бажання смертi.

Зникав гидотний трем серця, що з ним ранiше прокидалася та засинала. Той трепiт колись нагадував трясовицю лiтака, котрий зненацька потрапив до повiтряної ями.

Я почала любити малого. Чи, може, то у менi зародився жаль до нього? Нi, у хлопчика (дiдо назвав його Флооро, бо єдиним звуком, на який вiн реагував, був «о») не було i крихти любовi до мене. Нi любовi, нi цiкавостi. Єдине, що могло пожвавити блиск його завжди порожнiх очей — пучок сiна у моїх руках.

Тiльки тодi вiн чотирилапою ходою несмiливо пiдходив до мене. Тiльки тодi його погляд наважувався бодай на мить зупинитися на моєму обличчi.

Перший тиждень Флооро весь час сидiв у кутку, мiж стiною та лiжком. Я навiть не знала, чи вiн спить, чи просто боїться виходити. Наляканий, показувався тiльки тодi, коли хотiв їсти чи пити.

А я, котра перетворилася на спостережливу молекулу, вiдчула, що у моєму тiлi зародився новий ген — ген подиву. I думала, чому його не було ранiше, в америках та австралiях.

Тим часом Флооро, всюди залишаючи за собою послiд та сморiд (проте не людський, а дрiбнi горошини екскрементiв, як овечий), почав вилiзати зi свого схованку не тiльки тодi, коли хотiв їсти.

Насправдi менi було доволi моторошно дивитись у його нелюдське, нетямуще, перекривлене обличчя. Але вiн iшов до мене, коли бачив у простягнутих до нього руках сiно. Сiно — ось що було єдиною метою його неусвiдомленого iснування. Не нiжнiсть, не бажання тепла, жiночого чи материнського, зрештою, просто людського, а сама лиш їжа могла привернути увагу дитини, змусити пiдiйти до мене.

Дикий сморiд дедалi глибше в'їдався у найтемнiшi закутки нашої хати. Так, я почала вважати її своєю. I ми були невеличкою сiм'єю: батько-демiург, що витесав дитя iз каменю людяностi, вдихнувши в його крихке тiльце безсвiдомiсть, та приблуда-мати, любов якої була схожа на жалiсть.

Навiть незважаючи на регулярне дворазове провiтрювання житлового простору, запах мiцно тримався тут: сморiд двох людських тiл, котрi одночасно наблизились до двох полярних станiв життя.

Мiй хлопчик Флооро за своєю суттю був мовчазною овечкою: вночi спав, удень рухався мало, їв, усе принюхувався (особливо, коли я приходила зi стайнi) до запаху своїх побратимiв. Чуючи їхнi голоси, пожвавлювався, збуджувався, i тужливим голосом виводив своє «Б-е-е-е-е…».

Аж поки я не зрозумiла, що саме потрiбно йому для пом'якшення адаптацiйного процесу, i принесла зi стiйла ягнятко.

Поклавши мале на пiдлогу, знову побачила той блиск у його очах, котрим вiн обдаровував мене, коли я приносила сiно. Потiм, нiби вiдчувши пiдтримку, вiн схопився на чотири кiнцiвки, пiдтюпцем кинувся до баранчика i тицьнув круглим личком у кучеряву мордочку. Налякане змiною обстановки та моїми руками, котрi несли його до кiмнати, ягня не сахнулося його, навпаки, признало за свого i радiсно крутнулося на мiсцi, заспокоюючись.

Вони могли годинами лежати одне на одному, як молодi пси, дивлячись в одному напрямку. Iнколи Флооро навiдував неспокiй, тодi вiн водив поглядом за мною, а його великий здутий живiт пiдiймався i опускався занадто високо й важко.

Коли я забирала ягня, вiн нервово нишпорив кiмнатою, принюхуючись. Довго вдихав запах саме там, де лежало ягня, або бiля миски, де воно пило.

А снiг все падав i падав. Звичайно, не так як тодi, коли я волею долi опинилась у «Todeszone», замерзлiй зонi смертi. Вiн валив, не залишаючи менi можливостi для вiдступу. Одного дня, коли Флооро в неспокої тикався у всi закутки, надривно мовлячи до нас мовою тварин (вiн тодi вже насмiлювався виходити зi свого закутка), я вперше вирiшила уподiбнитися до нього, аби стати ближчою. Опустилася на колiна i стояла так, чекаючи, що хлопчик тицьне обличчям у моє. Але цього не сталось. Бо мiй запах не був овечим.

Тодi, розумiючи, що прийдеться докласти багато зусиль, доки Флооро сприйме мене за свою, стояла бiля вiкна i дивилась на заваленi снiгами гори. А потiм вибiгла на подвiр'я. Кружляла ним, пiдiйнявши погляд запалих очей до неба, ловила ротом снiжинки, ледь не танцювала. У менi сплелися два почуття: любов та страх. Тому, iснуючи на межi, то танцювала, то плакала. Не боялася зараз нi татцельвурма, нi жахливого духа полонини Альмгайста, що його, як тодi подейкували, часто можна побачити бiля дому Марчелло, бо що менi дух полонини, що менi альпiйський монстр, коли я знайшла дитину, котру можу вважати своєю, можу навчити жити, вдихнути у неї любов, надiю, приязнь… I я допоможу моєму хлопчиковi довести нам трьом, що вiн — розумний. Бо людина — єдина тварина, котра пiддатна оцивiлiзовуванню. А для досягнення мети потрiбно налагодити мiж Флооро та мною тiсний емоцiйний зв'язок. Зрозумiти, що вiн умiє спiвпереживати. Тодi дитя i перетвориться iз homo ferus (людини дикої, як називає мого малюка звихнутий Марчелло) на справжню homo sapiens.

Ось так, вiддавши себе новому свiтовi, що вiдкрився для мене в Альпах, я вiдчула: менi набагато легше. Мої рани бiльше не кривавили. А бiль, котрий кiлками колись розтинав моє мiжнiжжя, тепер зробився тихим, тлiючим i майже згасаючим.

Мрiючи про майже нездiйсненне, помiтила, як iз незачинених через недогляд, що його породив раптовий, вже давно забутий, а може, нiколи й не знаний подих радостi, дверей, вискочив на подвiр'я зовсiм голий хлопчик iз закрученими та твердими кiгтями на… лапах, i боязко озирався в пошуках зеленої трави, котру вiн, мабуть, тут скубав улiтку.

Усе моє життя складалося з очiкування «завтра». I ось того дня, як i ранiше, стояла i знову не могла повiрити у сьогодення. Маленький, худенький, голий хлопчик iз випуклим