Читати книгу - "Реальна загроза"

— Ти маєш талант, — розгублено промимрив я.

— Так, талант маю, — погодилась Елі. — Але твоєї ґеніальності точно не маю.

Решту тижня Елі промучилася, ніяк не наважуючись прийняти рішення. А в понеділок з самого ранку десь запропала на цілий день і повернулася лише пізно ввечері. Щойно побачивши її, я зрозумів, що справдились мої найгірші побоювання. Вона не записалася до ВКС, а пішла в Астроекспедицію. Проте не до Павлова. На ній була форма капрала інженерної служби…

Я вже ладен був вибухнути, але Елі підійшла до мене впритул і жалібно подивилася мені в очі.

— Сашко, благаю, не лай мене. Я й сама от-от заплачу.

Я обійняв її, зняв з голови синій берет і притиснувся щокою до густого темного волосся.

— Що ти накоїла, дівчинко! Ти ж льотчик, хай тобі грець! Гарний льотчик…

— Я нікому не потрібна. Нікому, крім військових, а туди я не хочу. — Вона схлипнула. — Краще бути капралом-інженером в Астроекспедиції, ніж ворентом-пілотом у військовому флоті. На співбесіді мені обіцяли надати всі можливості для заочного навчання, щоб я отримала ступінь маґістра. І тоді я зможу стати штатним інженером.

— А як же наш коледж? Як же твоя мрія водити кораблі?

— Здебільшого я мріяла літати до зірок. І тепер літатиму.

Я гірко зітхнув:

— П’ять років! П’ять змарнованих років…

— І зовсім не змарнованих, — заперечила Елі. — Я багато що взнала, багато чого навчилася, і цього в мене ніхто не відбере. До того ж я познайомилася з тобою — найкращим хлопцем у світі, і ми разом прожили чотири чудові роки. Навіть більше, ніж чотири, майже п’ять… До речі, в усьому цьому є один позитивний момент.

— Який?

— Заповнюючи анкету, я назвала свою орієнтацію бісексуальною і вказала, що живу з другом — з тобою. Здогадайся, куди мене призначили?

— Невже?…

— Так, так, так! В інженерну службу фреґата „Маріана“. Ми з тобою й далі будемо разом, нам не доведеться надовго розлучатися.

За три тисячі кілометрів від Астрополіса розташувалося невеличке містечко, до якого ні мій батько, ні матір, ні їхні родичі не мали ні найменшого стосунку. Саме з цієї причини його обрали, щоб поховати на місцевому цвинтарі моїх батьків.

На двох скромних надгробках, що стояли поряд, було виґравіювано: „Марія Луїза Вільчинська“ і „Борис Йоган Вільчинський“ — а також дати їх народження й смерті. Жодне слово, жодне число в цих написах не було правдою. Мою матір звали Меґан, батька — Бруно, їхнє прізвище було Шнайдер, а народились і померли вони в зовсім інший час. Такі запобіжні заходи було вжито урядом, щоб убезпечити батькову могилу від плюндрування з боку лівих радикалів.

Відтоді багато води спливло, пристасті вщухли, і я міг коли завгодно змінити написи на справжні. Проте не квапився цього робити, а просто щороку приїздив сюди в день їхньої загибелі, щоб покласти на могили квіти.

Цьогоріч до звичайного дня моїх відвідин залишалося ще понад два місяці, але невдовзі я відбував у експедицію і не міг прийти на їхні роковини. Тому для візиту сюди обрав іншу дату — сьогодні мені минуло двадцять три роки. І сьогодні я вперше був не один — зі мною приїхала Елі. Як і всі інші, вона вважала, що мої батьки загинули в авіакатастрофі. Я б давно розповів їй правду, якби наші стосунки не зупинилися напівдорозі між дружбою та коханням. Мені дуже хотілося поділитися з нею своєю найбільшою таємницею, проте я ніяк не наважувався…

— Сашко, — задумливо мовила Елі, стоячи поруч зі мною перед надгробками. У своїй парадній формі вона мала надзвичайно звабливий вигляд, дарма що це була лише форма капрала. — Ти ніколи не говорив зі мною про своїх батьків. Які вони були.

— Вони… — Я завагався. — Вони були гарними батьками.

А ще мій батько був фашист, додав я вже про себе. Він виступав проти багатьох вад нашої системи, а водночас — і проти цінностей, що закладені в основу ліберального ладу. Того самого ладу, який ґарантує громадянам свободу слова й переконань і захищає особисте життя від втручання держави. Того ладу, що дозволяє людям обирати той уряд, який вони хочуть. Того ладу, за якого влада змушена рахуватися з громадською думкою і боїться засобів масової інформації, як чорт ладану. Я пам’ятаю, як мій батько називав нашу державу слабкою і безхребетною.

Та саме в цій слабкості була і її сила. Народ, що звик не боятися держави, не підтримав заколот, відкинув запропоновану моїм батьком „залізну руку“, не захотів, щоб хтось наводив у країні порядок шляхом репресій. А влада повелась із заколотниками зовсім не так, як учинили б вони в разі своєї перемоги. Павлова, Фаулера, Ґонсалеса та їм подібних не поставили до стіни, їхніх родичів не відправили в концентраційні табори, а їхніх дітей не запроторили для перевиховання до спеціальних дитячих колоній, порівняно з якими наші інтернати для важких підлітків скидалися б на санаторії. Було покарано лише очільників заколоту, чиї дії призвели до людських жертв, а решта отримали другий шанс. Батьків режим такого шансу не надав би…

А проте, адмірал Шнайдер був моїм батьком. Він дав мені життя, він любив мене, я був дорогий йому — хоча не такий дорогий, як його ідеали.

Мама теж любила мене — але не так сильно, як батька. З нас двох вона обрала його і пішла слідом за