Читати книгу - "Міжзоряний мандрівник"

тобою буде. Я хочу дати тобі останню нагоду. Признайся, де динаміт. Тієї миті, як він буде у мене в руках, я заберу тебе звідси. Ти скупаєшся, поголишся і вдягнеш усе чисте. Я на півроку залишу тебе спочивати й оклигувати в шпиталі, а тоді призначу бібліотечним старостою. Це найбільше, що я можу для тебе зробити. До того ж ти ні на кого не доносиш. Ти єдиний у цілому Сан-Квентіні знаєш, де динаміт. Ти нікого не скривдиш, коли признаєшся, а тобі буде тільки добре. А якщо ні… – Він замовк і недвозначно знизав плечима. – Якщо ні, то тебе зашнурують зараз у пекельну сорочку на десять днів.

Мене пойняв жах. Я був певен, так само як і начальник, що для такого кволого, як я, це означає смерть, але я згадав Морелову пораду. Тепер, як ніколи, вона була мені потрібна, і, як ніколи, я повинен твердо вірити в неї. Я усміхнувся в лице Есертенові й уклав свою віру і в усмішку, і в ті слова, що йому сказав.

– Бачите, начальнику, що я всміхаюся? – запитав я. – Якщо через десять днів, коли ви будете розв’язувати мене, я так само усміхатимусь до вас, то чи дасте ви тютюну й паперу Морелові й Опенгаймерові?

– Ну, хіба не божевільні люди ці вчені? – пирхнув капітан Джемі.

Начальник в’язниці був запальної вдачі й сприйняв мої слова за образливі кпини.

– За це тебе тільки тісніше сповиють, – сказав він.

– Пропоную вам закластися, начальнику, – спокійно провадив я далі. – Сповивайте мене якнайтісніше, але справді, якщо через десять днів я посміхнуся вам, то дасте тютюну Морелові й Опенгаймерові?

– Ти щось дуже впевнений у собі.

– Упевнений, тому й пропоную закластися.

– Може, ти став набожним? – поглузував він.

– Ні, – відказав я, – просто в мені більше життя, ніж ви можете забрати. Зашнуруйте мене в пекельну сорочку хоч на сто днів, коли хочете, а опісля я все-таки посміхнуся вам.

– Я гадаю, що для тебе, Стендінгу, й десять день забагато.

– Гадаєте? Ви певні? Коли певні, то ви ж нічого не втратите, вам не доведеться видавати десять центів на дві пачки тютюну. Чого ж ви тоді боїтесь?

– Я б оце зараз розтовк тобі пику й за два центи! – оскаженівши, закричав він.

– Я не дозволю собі стати вам на перешкоді, – я був ґречний до нахабства. – Бийте, скільки влізе, а в мене, проте, лишиться доволі місця на обличчі для усмішки. А поки ще ви вагаєтеся, чи бити, чи ні, то краще закладімся.

Треба остаточно знесилитись і втратити всяку надію на щось, щоб у самотинній камері так дражнити начальника в’язниці. Або ще й непохитно вірити в диво. Тепер я знаю, що вірив, і тому так чинив. Вірив у те, що сказав Морел. Вірив, що навіть сто днів у пекельній сорочці не доконають мене.

Капітан Джемі, мабуть, відчув, що я непохитно у щось вірю, бо він сказав начальникові:

– Я згадую випадок з одним шведом, що збожеволів років двадцять тому. Вас ще тут не було. Він убив когось, посварившись за двадцять п’ять центів, і його засудили на довічно. Він був кухар. Дуже побожний. Якось він заявив, що по нього спустилася з неба золота колісниця, сів на розжарену до червоного плиту і почав смажитися, виспівуючи гімни та святі псалми. Його звідти стягли, проте він прогорів аж до кісток і за два дні задер копита у шпиталі. До самого кінця він запевнив, що не чув жару, – і не застогнав ані разу.

– Ну, Стендінг у нас застогне, – буркнув начальник.

– Коли ви такі певні, то чому ж не пристаєте на мою пропозицію? – і далі дражнив я начальника.

Він так розсердився, що я б, мабуть, зареготав, якби не був у такому розпачливому стані.

Лице йому скривилося. Він стиснув кулаки, і я подумав навіть, що він накинеться й почне мене бити. Проте, напружившись, він опанував себе.

– Добре, Стендінгу, – гаркнув він. – Я згоден. Але тобі доведеться добре впріти, щоб через десять день знов посміхнутися. Перекиньте його, хлопці, і затягніть так, щоб аж ребра хруснули. Покажи, Гачінсе, як ти вмієш шнурувати.

Мене перевернули й затягнули так, як ніколи. Староста таки показав свою вправність. Я силкувався якомога вигадати для себе хоч трохи простору. Звісно, мало, бо я дуже схуд, а м’язи стали такі тонкі, як мотузочки. Я вже не мав ні тіла, ні сили, і коли затаював трошечки простору, то, їй-богу, лише тим, що розтягав суглоби між кістками. Але тепер Гачінс не дав і цього зробити. Раніше, ще тоді, як не був старостою, він добре вивчив усякі такі штуки, бо й сам не раз лежав у пекельній сорочці.

Гачінс, бачите, удачею був підлий пес. Колись, може, він був людиною, та суспільне колесо його зломило. Він зібрав собі десять чи дванадцять тисяч і сподівався вийти на волю, якщо ревно виконуватиме накази. Згодом я дізнався, що одна дівчина вірно чекала на нього. Жінка часто буває тим чинником, що дає змогу зрозуміти поведінку чоловіка.

Якщо хтось будь-коли робив убивство, обміркувавши і розваживши його наперед, то це саме Ел Гачінс того ранку, з наказу начальника в’язниці, у самотинній камері номер один. Він позбавив мене навіть тої дещиці простору, що мені іноді щастило затаїти; і коли моє тіло стало безвладне й безборонне, він щосили натиснув ногою на спину і так стягнув мене, як ніхто досі.

Тендітна оболонка, в якій містилися мої життєві органи, була так немилосердно стиснута, що я одразу відчув над собою подих смерті. Але в мені зберіглося чудо моєї віри: я був певен, що не вмру. Я знав, кажу, знав добре, що не вмру. Голова мені паморочилася, серце калатало так, що його удари віддавались від нігтів на ногах аж до кінчиків чуба на голові.

– Либонь, тіснувато, – неохоче визнав капітан Джемі.

– Дурниці, – заперечив лікар Джексон. – Я вас запевняю, що йому нічого не станеться. Він із криці. Правду кажучи, йому давно б слід гигнути.

Начальник Есертен заледве спромігся просунути пальця між шнурками та моїм тілом. Проте йому цього було мало: він наступив на мене ногою і, спираючись на неї всією вагою свого тіла, потягнув за мотуз. Проте не зміг ніскільки витягти.

– Скидаю перед тобою шапку, Гачінсе, – сказав він. – Ти своє діло знаєш. Перекиньте його тепер, нехай я погляну.

Вони перекинули мене на спину. Я подивився на них витріщеними очима. Я певен був, що якби мене так стиснули вперше, то я неодмінно помер би