Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— А ви… — сказав він. — Ви…

— Ох, перепрошую! Звичайно, ви могли забути… Я місіс Фезерінгтон. Мій чоловік

помер три роки тому. Він був найкращим другом… відданим другом вашого батька… Ах, так…

Вона замовкла, згадавши холодну реакцію співрозмовника на згадку про батька.

Саймон коротко кивнув:

— Дуже приємно, місіс Фезерінгтон.

— Моя Пруденс, — змінила вона тему, — чудово грає на фортепіано. Це визнають усі.

Саймон вловив вираз жаху на красивому обличчі дівчини і дав собі слово, ніколи не просити

просити її сісти за цей музичний інструмент.

— А Пилипа так добре малює акварелі!

Ще один приємне личко залилося рум'янцем.

— А Пенелопа? — немов диявол підштовхнув Саймона запитати.

Місіс Фезерінгтон кинула зляканий погляд на молодшу дочку — милу товстушку з

маловиразним обличчям та добрими очима.

— Пенелопа? — повторила мати в деякому сум'ятті. — Вона… е-е… гарна дівчинка.

У бідної гарної дівчинки був такий вигляд, ніби вона готова пірнути під килим або провалитися крізь землю. Саймон вирішив, що якщо йому доведеться сьогодні танцювати, запросить саме її.

І тут — є все ж таки Бог на небі — пролунав наказовий голос, який міг належати

тільки леді Данбері:

— Місісе Фезерінгтоне, ви не дуже докучаєте нашому молодому герцогу?

Саймона підмивало підтвердити припущення, але збентежене обличчя Пенелопи зупинило його.

— Звичайно, ні, — сказав він.

— Брехня, — визначила господиня, високо піднявши брови, і повернулася спиною до своєї гості.

Місіс Фезерінгтон позеленіла, але не промовила жодного слова. Леді Данбері теж більше нічого не сказала. Після недовгого мовчання гостя пробурмотіла щось щодо того, що має побачити кузину, і пішла з усім своїм виводком.

Саймон відчув значне полегшення, але в той же час йому було ніяково за поведінку

господині, що він і наважився висловити їй:

— Не дуже добре ви з нею обійшлися.

— Ба, у місіс Фезерінгтон голова набита пташиним пір'ям. І в дочок теж, крім молодшої.

Я їх усіх знаю мало не з народження.

Саймон з давніх-давен дозволяв собі (вірніше, леді Данбері дозволяла йому) розмовляти з нею як з другом-ровесником і тому сказав:

— Ви, як і раніше, нетерплячі до багатьох людей?

— Так, друже. І знаходжу в цьому насолоду для себе і деяку користь для них. — Вона

усміхнулася. — Не для всіх, звичайно… А ти, до речі, міг би й сам уже давно підійти до своєї старої знайомої.

— До вас було не пробитися, а мене, як тільки увійшов, одразу атакували. Я ніколи не припускав, що…

— Що так важко бути герцогом, друже?

— Ви щось про мене сказали? — спитав Ентоні.

— Сказала, що могли б самі врятувати Саймона з чіпких рук місіс Фезерінгтон.

— Але я, навпаки, насолоджувався розгубленістю, — сказав той. — Нехай відчує, як ми

тут усі страждаємо. Гарні та неодружені.

— Хм…

З цим вигуком, що відноситься більше до першого епітету, ніж до другого, леді Данбері

велично вийшла.

— Дивна жінка, — зауважив Ентоні, дивлячись їй услід. — Не здивуюсь, якщо саме вона видає

цю безглузду газету і ховається під ім'ям Віслдаун.

— Ти говориш про листок із плітками?

— Звісно. Ходімо до моїх братів.

Поки вони йшли, Ентоні поцікавився:

— Ну як, я мав рацію, коли попереджав про небезпеку материнської експансії?

— Скоріше, агресії, — уточнив Саймон. — Але, як ти знаєш, мене завжди дратувало, якщо ти мав рацію, а тому не будемо більше про це.

Ентоні засміявся:

— Якщо й тепер ти не визнаватимеш моєї правоти, я почну сам нацьковувати на тебе

потенційних наречених.

— Тільки спробуй! Викличу на дуель. Або просто отрую, і ти помреш повільною, болісною

смертю.

Вони вже підійшли до двох високих молодих людей з густою гривою волосся, дуже схожих один на одного та на Ентоні.

— Пам'ятаєш моїх братів? Це Бенедикт та Колін. Першого ти не можеш не знати ще за Ітоном.

Коли він тільки вступив туди, то місяці три ходив за нами по п'ятах, як доглядач.

— Нічого подібного, — заперечив той. — Вам просто дуже подобалося піклуватися про мене і показувати свою перевагу.

— А Коліна ти, швидше за все, не знаєш, правда? — продовжував Ентоні. — Він був дуже малий, щоб траплятися нам на дорозі. У нас…

— Приємно познайомитися з вами, Саймон, — перервав той брата, що розговорився. — Думаю, ми потоваришуємо, хоча б для того, щоб разом захищатися від нападок Ентоні.

— Чуєте, як заговорив мій молодший? — сказав Ентоні. — Подумати тільки — сьогодні прибув

з Парижа вже зовсім розпустився.

— Я теж недавно повернувся до Англії, — зауважив Саймон.

— На відміну від мене ви побачили багато країн, — весело сказав Колін. — Але не знаю, чи це бачили, що я встиг відвідати у Парижі лише за кілька тижнів?

У Коліні ще багато хлоп'ячого подумалося Саймону, як і в його сестрі Дафні. Він, мабуть, трохи старше за неї. До речі, чому її ніде не видно? Невже пішла?

І в цей час Бенедикт запитав:

— А з Дафною ви знайомі? Мати привезла нещасну також для показу.

Поки Саймон роздумував над відповіддю, Колін, озирнувшись, вигукнув:

— Он вона! Дивіться…

Дафна стояла біля матері і виглядала справді не надто щасливою. Так, у всякому

У разі, здалося Саймону.

Тільки зараз він зрозумів, як точно визначив Бенедикт її становище — вона тут наче модель

для «показу» і розпорядник цього дійства — її мати. Але хіба про Дафну скажеш, що вона

схожа на модель? Вона така жива, така самостійна! Однак і їй не вирватися з цього

кола: старша з чотирьох дочок у великій сім'ї, і мати надходить, як усі матері на світі, тим

найбільш належать до так званого вищого суспільства.

Йому стало шкода дівчину, він співчував