Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

Скинуть нарешті стрільці ненависний синій мундур з жовтими нашивками, що робив з них гонведів[8] і наганяв страху населенню Галичини.

Разом з одностроями прийшли кріси, набійниці, наплечники, білля, черевики, пояси та багнети. Все те заїхало вагоном на дворець, і хлопці аж трусилися з нетерплячки, коли-то вже раз поведуть їх переодягатися. Всім їм добре забилася в тямку хвиля пониження і стиду, яку пережили тому два дні.

Хтось дав знати, що попри Чінідьово переїжджатимуть інші стрілецькі сотні на фронт. Перша сотня побігла ціла на залізничний дворець, щоби побачитися зі знайомими, розпитати про новини, розповісти, як виглядає війна, а то й похвалитися перебутими трудами та небезпекою. В душі почували свого роду вищість від тих «зелених новобранців, що ще пороху не нюхали»..

— Цікаво, як вони вбрані!? — говорили між собою стрільці.

— Може, хоч шапки військові дістали?

— А може, й то ні.

— Ото десь братство виглядає. Як македонські повстанці...

Підсмішкувалася перша сотня, як ішла оглядати, але перестала сміятися, як стрілецький потяг заїхав на станцію.

З вагонів висипались вояки, кожний як з голки, всі в сивих польових одностроях, новенькі пояси з набійницями, жовті черевики на ногах, а кріси «манліхери» — найновішої системи.

Тепер прийшла черга на тамтих посміятися з першої сотні.

— Гей, гонведи! — вигукували.— А в чім ви носите набої?

— За пазухою! — сміявся хтось.

— А мотузки від крісів ще не порвалися?

— Дурний. Чи то така біда?! А очкур від чого!

Перша сотня аж зубами скреготала на всі ці насмішки.

Дехто пробував відгризатися, але не йшло. Різниця була така очевидна, що не було й балачки.

Один Качур не давав за виграну. Відтинався то в один бік, то в другий, а врешті витягнув луску з набою і підставляв тамтим під ніс.

— На, понюхай, чим то пахне!?

— Тютюном від люльки!

— Порохом, дурню, не тютюном. Тягни носом, щоб потім міг хвалитися, що нюхав порох. Ти думаєш, один з другим, що як маєш сиві штани, то вже з тебе Наполеон! Ми вже щось виділи, а ви щойно їдете побачити. Трохи вам зм’якне рура, як побачите зблизька.

На тім насмішки скінчилися. Сотні чули вже про бій під Верецькими і мусили признати, що перша сотня супроти них — «стара война».

— Кажіть же, як там було?

— А бачиш, уже тебе страх облетів. Ну, смійтеся далі гонведських мундурів, з мотузків коло кріса!..

— Качур, не будь дурний! Навіть пожартувати не можна. А пам’ятаєш, які ви були горді, як від’їздили зі Страбичева на фронт!? Тепер ми вас трохи... Але пусте! Оповідайте, як з вами було, хто забитий чи полонений, скільки було ранених?..

— Бій під Верецькими,— почав святочно Качур,— це перший бій українського війська з москалями від козацьких часів. Дата 28 вересня...

— Гов! — перервав йому промову хорунжий Балюк, що саме підійшов до гурту.— Не ви були перші. Сотня Семенюка два дні швидше звела бій під Сянками. Отже, не дата 28, а 26 вересня 1914 року буде історична. А перший стрілець, який впав за волю України,— це Василь Чехут з Кадлубищ, повіт Броди.

Стрільці з першої сотні нічого про це не знали і були певні. що то вони почали визвольну боротьбу. Тимчасом друга сотня, хоч і вийшла пізніше, швидше стрінулася з ворогом і перша кров’ю засвідчила свою любов до рідної землі.

Чи тільки того вони не знали?!

Відірвані від безпосередньої стичности з ворогом, у тихім запіллі забули навіть про війну. Хоч який короткий був їх відпочинок, але вояк дуже швидко забуває про війну, ба навіть старається про неї забути, коли має нагоду до цього. Швидко пристосовується до зміненого окруження, поринає з головою в іншу атмосферу і стає на цей час байдужим навіть на великі події. Перемучене тіло присипляє не тільки чуйність, але й цікавість та спостережливість. Зате після відпочинку все те виступає з подвійною силою.

Перша сотня чула про те, що ворог, зійшовши з верхів на Закарпаття, потерпів невдачу та що відступив назад у гори. Але де саме спинився, не дуже й допитувалася, бо всі знали, що за день-два переконаються наочно про це. Одинокий часопис «Пестер Льойд», який попадав їм у руки. не мав багато читачів.

В Коші УСС було якраз навпаки. Там кожну газету розривали, кожну вістку подавали з уст до уст, а багато вісток з поля бою попадало і в щоденні накази.

Отже, довідалася перша сотня, що москалі завернули загалом з Бескиду і що стрілецькі сотні, може, доїдуть навіть під Стрий.

— Доїдете, але хіба один на другім,— говорили стратеги з першої сотні.— Думаєте, що австрійці не понищили мостів за собою?!

— А ти думаєш, що Австрія не має готових мостів? Ми вчора бачили, як їхав поїзд готових частин моста.

— Чи їхав, чи не їхав, але до Стрия ще далеко. Ви коби до Сколя дотягнули!..

Затрубіла трубка «Сідати», і все кинулося до вагонів. За хвилю паротяг засвистав і, постогнуючи, рушив у гори.

— Решту ми вам напишемо! — кричали ті. що від’їздили.

— Не треба, побачимо самі! — відповідали ті, що оставали.

Коли останній вагон минав хлопців з першої сотні, якийсь безсердечний тип вихилився і крикнув на ціле горло:

— Відяз![9]

Туркіт коліс і сопіт паротяга заглушили побажання, які полетіли навздогін за кусливим насмішником.

Але це не могло зігнати прикрого почуття з душі першої сотні — почуття стиду і приниження.

Тому така радість, коли врешті прийшли нові однострої.

Того самого дня переодягалися. Від ніг до голови. І хоч нові мундури були далеко менше мальовничі, хоч не на однім блуза висіла, як ворочок, — усі були вдоволені. Нові черевики і пояси хоч декого й давили, але як же приємно скрипіли! Великий наплечник скривав у собі ціле вояцьке майно.

Вістун Михайлів, старий вояк, що якимсь чудом попав з 30-го полку до стрільців, показував таки там, на місці, як звивати разом плащ, шатро і накривало, щоби все те вужем обвилося зверху коло наплечника, і як на тім прив’язувати казанок.

До Чінідьова вертала сотня мов не та. Коли розбрелися по стоянках — люди їх не пізнавали. Тільки Склярський запевняв, що його дівчина пізнала відразу.

Але