Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

— Послухайте мене, Кілґоре… — він завагався. — Таке ваше ім’я, правда?

— Так, — сказав Траут. Він уже сотню разів забув ім’я водія. Щоразу, як Траут відводив від нього погляд, Траут забував не лише його ім’я, але й обличчя.

— Кілґоре, трясця, — сказав водій, — якби моя чорто­пхайка зламалася в Когосі, наприклад, і я мав би пожити тут два дні, поки її ремонтують, чи легко мені було б переспати, поки я там — незнайомець, з моїм виглядом?

— Залежатиме, наскільки ви рішучий, — сказав Траут.

Водій зітхнув.

— Ех, боже… — сказав він і пожалів сам себе, — ось, мабуть, історія мого життя: бракує рішучості.

Вони поговорили про алю­мі­нієву обшивку, з допомогою якої старим будинкам можна повернути новий вигляд. З відстані ці листи, які не потребували фарбування, виглядали як свіжопофарбо­ване дерево.

Водій також хотів поговорити про «Перма-Стоун», іншу конкурентну технологію. Стіни старого будинку покривали кольоровим цементом, тож з віддалі здавалося, наче вони зроблені з каменю.

— Якщо ви займаєтесь алюмінієвими подвійними вікнами, — сказав водій Траутові, — то мусите займатись також алюмінієвою обшивкою.

По всій країні ці два заняття були тісно пов’язані.

— Моя компанія їх продає, — сказав Траут, — і я багато їх бачив, але ніколи не встановлював.

Водій серйозно замислився про купівлю алюмінієвої обшивки для свого дому в Літтл-Рок і попросив Траута чесно відповісти на це питання:

— З того, що ви бачили і чули, — ті, хто придбав алюміні­єву обшивку, чи вони нею задоволені?

— В Когосі, — сказав Траут. — Думаю, це єдині справді задоволені люди, яких я бачив.

— Я розумію, про що ви, — сказав водій. — Одного разу я бачив цілу сім’ю, яка стояла біля свого будинку. Вони не могли повірити, яким гарним став будинок з алюмінієвою обшивкою. Моє питання до вас, і ви можете відповісти мені чесно, з огляду на те, що ми з вами ніколи не матимемо ніяких спільних справ: Кілґоре, чи довго буде тривати це задоволення?

— Близько п’ятнадцяти років, — сказав Траут. — Наші продавці кажуть, що за всі гроші, зекономлені на фарбі та опаленні, ви собі легко зможете дозволити ще раз обшити будинок.

— «Перма-Стоун» виглядає набагато багатше, і думаю, тримається довше, — сказав водій. — З другого боку, він набагато дорожчий.

— За що платите, те й отримуєте, — сказав Кілґор Траут.

Водій вантажівки сказав Траутові про газовий котел для обігріву води, який він купив тридцять років тому, і за весь цей час з ним не було жодних проблем.

— Чорти б мене взяли, — сказав Кілґор Траут.

Траут запитав про вантажівку, і водій пояснив, що це найбільша вантажівка у світі. Лише трактор коштує двадцять вісім тисяч доларів. На ньому встановлено дизельний мотор «Каммінз» на триста двадцять чотири кінські сили з турбонаддувом, що дає йому продуктивність на великих висотах. У вантажівки гідравлічне рульове управління, пневматичні гальма, трансмісія на тринадцять швидкостей, і володіє нею його шваґер.

Його шваґер, сказав він, має у власності двадцять вісім вантажівок і є президентом компанії перевезень «Піраміда».

— Чому він назвав компанію «Пірамідою»? — спитав Траут. — Тобто цей засіб за потреби може пересуватися зі швидкістю сотня миль на годину. Він швидкий, корисний і без орнаментів. Він су­часний, як космічна ракета. Я не бачив нічого менш подібного на піраміду за оцю вантажівку.

Піраміди — це такі велетенські кам’яні гробниці, які єгиптяни будували тисячі і тисячі років тому. Єгиптяни вже їх не будують. Гробниці виглядають ось так, і туристи з далеких країв з’їжджаються, щоб на них подивитись:

— Навіщо власникові компанії високошвидкісних перевезень називати свою компанію і свої вантажівки ім’ям споруд, які ні на міліметр не посунулись із самого Різдва Христового?

Водій відповів негайно. А також роздратовано, так наче подумав, що питання Траутове тупе.

— Йому сподобалось звучання назви, — сказав він. — Вам хіба не подобається її звучання?

Траут кивнув, щоб підтримати приязну розмову.

— Так, — сказав він, — це дуже гарний звук.

Траут відхилився на спинку сидіння і почав розмірковувати про розмову. Він придумав історію, яку взявся написати, лише коли став старим-престарим чоловіком. Це була історія про планету, де мова постійно перетворювалася на музику, тому що створіння, які її населяли, обожнювали звуки. Слова ставали музичними нотами. Речення ставали мелодіями. Для передачі інформації вони були непридатні, бо ніхто вже не знав і не цікавився, що слова означають.

Тож керівники уряду і комерції заради підтримки своєї діяльності весь час мусили придумувати нові й дедалі огидніші слова і речення, аби їх не могли обернути в музику.

— Ви одружені, Кілґоре? — спитав водій.

— Був, тричі, — сказав Траут.

Це була правда. Окрім того, всі його жінки були надзвичайно терплячі, і люблячі, і красиві. І всі вони зів’яли від його песимізму.

— Діти є?

— Один син, — сказав Траут. Десь у минулому серед усіх жінок та історій, загублених в пересилках, заплутався син на ім’я Лео. — Він уже дорослий, — сказав Траут.

Лео назавжди пішов з дому в чотирнадцять років. Він збрехав про свій вік, і його взяли в морську піхоту. З тренувального табору він вислав батькові записку. В ній було ось це: «Мені тебе жаль. Ти заліз сам собі в дупу і здох».

Це було останнє, що Траут почув від Лео, прямо чи непрямо, аж поки до нього не навідались два аґенти з Федерального бюро розслідувань. Лео дезертирував із своєї дивізії у В’єтнамі, сказали вони. Він вчинив державну зраду. Він приєднався до В’єтконґа.

Ось оцінка ФБР ситуації Лео на планеті в той час:

— Ваш хлопець у великій біді, — сказали вони.

Розділ 13

Коли Двейн Гувер побачив Гаррі Лесабра, свого менеджера з продажів, у трав’янисто-зелених трико, спідниці з листя і такому іншому, він не міг у це повірити. Тож він змусив себе нічого не бачити. Він пішов до свого офісу, який також був завалений укулеле й ананасами.

Франсін Пефко, його секретарка, виглядала як звично, тільки на шиї в неї висіла ґірлянда з квітів і за вухом була одна квітка. Вона всміхнулася. Це була вдова