Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Підвищення на два звання за один день було унікальною честю, тим паче зважаючи на те, що він не бився в жодній битві, не скоїв за останній час жодного подвигу й не пожертвував нічим дуже цінним. Якщо не брати до уваги того, що він на півдорозі полишив останнє злягання із сестрою свого найкращого друга. Це, поза сумнівом, самопожертва, та ласки від короля таким зазвичай не добуваються.

— Я, гм, я…

Джезаль мимохіть засяяв від задоволення. Нова форма, більше позументу й таке інше, а ще в нього буде більше людей, яким можна буде віддавати накази. Слава й репутація — це, може, й скромна винагорода, та він уже ризикнув і тепер мусить лише погодитися. Хіба ж він не страждав? Хіба не заслужив на це?

Джезалеві недовго довелося над цим думати. Та й узагалі майже не довелося думати. Думка про відставку з армії й осідання швидко відійшла на задній план.

— Для мене було би справжньою честю прийняти цю виняткову… гм… честь.

— Отже, ми всі однаково раді, — кисло проказав Хофф. — А тепер — до справ. Полковнику Лютаре, ви знаєте, що останнім часом у нас були проблеми із селянами?

Як не дивно, до спальні Арді жодні новини не доходили.

— Певно, нічого серйозного, ваша милосте?

— Якщо не називати повноцінний бунт серйозним, то нічого.

— Бунт? — Джезаль ковтнув.

— Цей Дубильник, — сплюнув лорд-камергер. — Він кілька місяців їздив сільською місцевістю, розпалюючи невдоволення, сіючи непокору, підбурюючи селянство до злочинів проти його господарів, проти його панів, проти його короля!

— Ніхто й не підозрював, що дійде до відкритого повстання. — Варуз сердито поворушив ротом. — Але після демонстрації біля Кельна група селян, підбурювана цим Дубильником, озброїлася й відмовилася розійтися. Вони здобули перемогу над місцевим землевласником, а тоді заколот поширився. Ми чули, що вчора вони розгромили чималі сили під контролем лорда Фінстера, спалили його маєток і повісили трьох збирачів податків. Наразі вони спустошують сільську місцевість, прямуючи до Адуа.

— Спустошують? — пробурмотів Джезаль і кинув погляд на двері. Слово «спустошують» було дуже потворне, далебі.

— Справа надзвичайно прикра, — поскаржився Маровія. — Половина з них — чесні люди, віддані своєму королю, а до цього їх підштовхнула жадібність панів.

Варуз пирхнув, виражаючи огиду.

— Зраді не може бути виправдання! Друга половина — це злодії, покидьки й невдоволені. Їх треба батогами гнати на шибеницю!

— Закрита Рада ухвалила рішення, — вставив Хофф. — Цей Дубильник оголосив про намір представити королю список вимог. Королю! Нові свободи. Нові права. Хай кожен буде рівним братові своєму та інша небезпечна маячня такого штибу. Невдовзі стане відомо, що вони вже йдуть, і зчиниться паніка. Бунти на підтримку селян і бунти проти них. Усе вже й так ледь тримається на лезі ножа. Тривають дві війни, у короля погіршується здоров’я, а спадкоємця він не має? — Хофф так гепнув кулаком по столу, що Джезаль аж підскочив. — Не можна допустити, щоб вони дісталися міста.

Маршал Варуз зціпив руки перед собою.

— Два королівські полки, що залишилися в Міддерланді, відправлять протистояти цій загрозі. Підготовлено список поступок, — на цьому слові він нахмурився. — Якщо селяни погодяться на переговори й розійдуться по домівках, їх можна буде помилувати. Якщо ж цей Дубильник не вчинить розважливо, то його так звана армія повинна бути знищена. Розсіяна. Розбита.

— Перебита, — сказав Хофф, потираючи важким великим пальцем якусь пляму на столі. — А заводіяк треба передати Королівській Інквізиції.

— Прикро, — бездумно пробурчав Джезаль. Від самої лише згадки про цю установу його пробрав холодний дрож.

— Необхідно, — зауважив Маровія, сумовито похитавши головою.

— Проте аж ніяк не просто. — Варуз насуплено поглянув на Джезаля з-за столу. — Вони набирали нових людей у кожному селі, в кожному містечку, на кожній фермі й на кожному полі, де тільки проходили. Країна кишить невдоволеними. Вони, звісно, недисципліновані й погано забезпечені, та їх, за нашою останньою оцінкою, налічується близько сорока тисяч.

— Сорока… тисяч? — Джезаль нервово переступив із ноги на ногу. Він гадав, що йдеться, може, про кількасот людей, до того ж таких, що не мають годящого взуття. Тут, звісно, небезпеки не було: стіни Аґріонта, стіни міста його захищали. Однак сорок тисяч — це страх як багато дуже сердитих людей. Хай навіть і селян.

— Королівські полки — один кінний і один піший — саме готуються. Зараз не вистачає лише командира для вимаршу.

— Хе, — буркнув Джезаль. Він не заздрив становищу того нещасного, який командуватиме силою, в п’ять разів меншою за купу дикунів, яких женуть уперед праведність і дрібні перемоги, які сп’яніли від ненависті до дворян і монархії, жадають крові та здобичі…

Джезалеві очі стали ще більшими.

— Мене?

— Вас.

Він спробував знайти доречні слова.

— Не хотів би здатися… невдячним, самі розумієте, та я хочу сказати, що є, найпевніше, люди, які краще можуть із цим упоратися. Ви самі, лорд-маршале…

— Часи нині складні. — Хофф строго поглянув на Джезаля з-під кошлатих брів. — Дуже складні. Нам потрібна людина без… зв’язків. Потрібна людина з чистою репутацією. Ви прекрасно відповідаєте цим вимогам.

— Але… переговори із селянами, ваша милосте, ваша світлосте, лорд-маршале, я не розумію цих проблем! Не розумію права!

— Ми не заплющуємо очей на ваші недоліки, — сказав Хофф. — Саме тому з вами буде представник Закритої Ради. Людина, яка володіє неперевершеними знаннями в усіх цих галузях.

Раптом Джезаля ляснула по плечу важка рука.

— Хлопчику мій, я ж казав тобі, що це станеться вельми скоро!

Джезаль поволі повернув голову, відчуваючи, як у нього всередині закипає жахливий відчай, і побачив: ось він, Перший з-поміж магів, усміхається йому в обличчя, стоячи щонайбільше за фут від нього. Все-таки він нікуди не подівся. Правду кажучи, те, що надокучливий лисий дід задіяний у цьому, не викликало подиву. Дивні й неприємні події, здавалося, йшли за ним, неначе безхатні пси, що з гавкотом біжать за возом різника.

— Селянська армія, якщо її можна так назвати, стоїть табором за чотири дні млявого ходу й розпорошилася по місцевості в пошуках поживи. — Варуз нахилився вперед і тицьнув у стіл пальцем. — Вирушайте негайно й перехопіть їх. Всі наші надії на це, полковнику Лютаре. Зрозуміли, що вам наказано?

— Так, сер, — прошепотів він, абсолютно марно спробувавши надати своєму голосу завзятого тону.

— Ми знову разом? — хихотнув Баяз. — Тоді хай вони тікають, еге ж, мій хлопчику?

— Звісно, — нещасним тоном буркнув Джезаль.

У нього був шанс вирватися, шанс розпочати нове життя, а він відмовився від нього заради ще однієї-двох зірочок на кітелі. Він із запізненням усвідомив, що жахливо помилився. Баяз міцніше взявся за Джезалеве плече, притягнув його до себе, як рідного сина, і, здавалося, не думав його відпускати. Виходу й справді не було.

Джезаль дуже швидко вийшов за двері своєї квартири, лаючись і тягнучи за собою скриню. Те, що він був змушений нести свій багаж самотужки, справді було страх як незручно, та на порятунок Союзу від божевілля його ж народу часу було